Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

якусь християнську капличку і там бачив Христа. А коли на щось довго й часто дивитися, цей образ входить у зір і розум, в’їдається в них, наче луг. Розум же людський потребує святості, шукає її всюди, наче зелений пагін, що в темній печері пнеться до бодай найкрихітнішого світла. Це було гарне пояснення.

У нас із Лейбком була таємна пристрасть: ми дослухалися до самого звучання мови, до шелесту молитов із-за ширми, і нашорошували вуха, щоб краще почути слова, які в молитовній скоромовці зливалися, змішуючи свої значення. І що чуднішим був результат тих наших ігор, то більше ми раділи.

У Меджибожі всі, як і ми, думали лише про слова, тож і містечко здавалося якимось недоробленим, мізерним і тимчасовим, немовби в тому протистоянні зі словом матерія нишкла й засоромлено задкувала: здавалося, болотистий і роз’їжджений возами путівець вів у нікуди, а невеличкі хатки обабіч нього та дім науки — єдина будівля з дерев’яним ґанком із почорнілого трухлявого дерева, в якому ми колупали пальцем дірки, — наче виринули зі сну.

Можна сказати, що так само ми колупали пальцем дірки і в словах, бажаючи дістатися до їхнього таємничого осердя. Моє перше осяяння було викликане подібністю двох слів.

Отже, аби створити світ, Бог мусив усунутися із самого себе, залишаючи у своєму тілі порожнечу, яка мала стати простором для світу. З того простору Бог зник. Слово «зникати» походить від кореня «елем», а місце зникнення називають «олам» — світ. Тож у самій назві світу міститься історія зниклого Бога. Світ постав лише завдяки тому, що Бог його покинув. Спершу щось було, відтак щезло. Це і є світ. Увесь світ — то одна велика відсутність.

Про караван

і про те, як я зустрів ребе Мордке

Коли я повернувся додому, мене вирішили оженити, аби я більше нікуди не повіявся. Нареченою була шістнадцятилітня Лея, дівчина розумна, щира і розважлива. Все це не надто допомогло, бо тільки-но я знайшов роботу в Еліші Шора, з’явився привід знов рушити в дорогу — торгувати до Праги та Брна.

Там-то я й зустрів Мордехая бен Еліяху Марґаліта, якого всі називали ребе Мордке — хай ім’я цього доброго чоловіка буде благословенне. Він став мені другим Бештом, але для мене — єдиним, бо був лише для мене. Ребе Мордке, відчуваючи, либонь, те саме, що і я, взяв мене за учня. Не знаю, що мене так у ньому вабило. Мабуть, мають рацію ті, що кажуть, нібито душі впізнають одна одну миттєво і відтоді стають нероздільними. Що ж — я вирішив відколотися від Шорів, покинути сім’ю на Поділлі й залишитися з ним.

Був він учнем славетного мудреця Йонатана Айбешютца[58], а той, своєю чергою, успадкував науку від учених мужів давнини.

Спершу його вчення здавалося мені туманним. Він ніби ненастанно перебував у полоні своїх химер. Дихав неглибоко, наче боявся набрати в легені забагато земного повітря. Лише пропущене крізь люльку, воно давало йому сяку-таку поживу.

А проте незглибимим є розум мудреця. У нашій подорожі я цілковито на нього покладався: він завжди знав, коли і яким шляхом вирушити, щоб нас підвезли добрі люди чи нагодували якісь паломники. Його ідеї на перший погляд здавалися безглуздими, але коли ми врешті-решт чинили так, як радив він, усе виходило чудово.

Ми зглиблювали науку ночами, вдень же я працював. Не раз світанок заставав мене за книгами, а очі сльозилися від читання. Речі, які давав мені читати Мордехай, були такими незвичайними, що мій розум подільського парубка, до того такий практичний, ставав дибки і хвицався, наче кінь, що все життя ходив у запрягу, а тепер має стати під сідло.

«Сину мій, навіщо ти відкидаєш те, чого не спробував?» — запитав мене Мордехай, коли я вже був за крок до того, аби вертатися до Буська і дбати про сім’ю.

І сказав я тоді собі вельми розсудливу річ: «Він таки правий. Тут я нічого не втрачу, лише здобуду. Тож не квапитимуся, аж доки не знайду в цьому для себе користь».

Отже, я послухався його, винайняв маленьку кімнатку за дерев’яною ширмою і жив скромно, ранками працюючи в конторі, а вечорами й ночами просиджуючи над книгами.

Він навчив мене методу пермутації та комбінування літер, а також містики цифр та інших «шляхів Сефер Єціра»[59]. Кожним із цих шляхів наказав мені прямувати впродовж двох тижнів, аж доки його форма не закарбується в моєму серці. Так тривало добрі чотири місяці, а потім він зненацька наказав мені те все «викреслити».

Того вечора він туго набив травами мою люльку і дав мені дуже стару молитву, вже не знати чийого авторства. Невдовзі вона стала моїм голосом. Звучала так:

Моя душа

не дозволить замкнути її у в’язниці,

у клітці з заліза чи клітці з повітря.

Моя душа хоче бути човном у небі,

й кордони тіла для неї — марниця.

Жодні мури її не зупинять:

ні ті, що людською рукою збудовані,

ні мури ґречності,

ні мури шанобливості

чи добропорядності.

Не спинять її гучні промови,

кордони царств,

шляхетна кров. Ніщо.

Душа пролітає високо над усім —

легко, як птах.

Вона вища, аніж слова,

і вища за те, чого слова не вміщають.

Вона вища, ніж насолода і страх.

Не дорівнює їй ні те, що красиве й високе,

ні те, що нице й страшне.

Допоможи мені, Боже, і вчини так, аби не ранило мене життя.

Даруй мені силу мовити, дай голос і слово,

й тоді розкажу я правду

про Тебе.

Моє повернення на Поділля і дивне видіння

Через певний час я повернувся на Поділля, де після раптової смерті батька став рабином у Буську. Лея прийняла мене назад у сім’ю, і я віддячував їй за те великою ніжністю. Вона вміла облаштувати життя спокійно і зручно. Мій маленький син Арон ріс і мужнів. Зайнятий роботою і сім’єю, я забув про тривоги мандрів і всіляку кабалу. Громада була великою й поділеною на «наших» і «їхніх», а на мене, молодого й недосвідченого рабина, впало багато обов’язків.

Але однієї зимової ночі я не зміг заснути і почувався вельми дивно. Мене пронизувало відчуття, що все довкола — несправжнє, штучне, немовби світ намалював якийсь майстерний маляр і порозвішував довкола клапті своїх полотен. Або інакше: немовби все довкола хтось   в и г а д а в   і якимось дивом