Читати книгу - "Сімейні узи, Кларис Ліспектор"

Він зосереджено вдивлявся, адже, сидячи, уже не міг бачити містечка. Чоловік знову вдихнув. Понишпорив у сумці і витягнув звідти лопату. Замислився, яке місце обрати. Може, під деревом? Його вразила думка про те, що він поховає собаку під деревом. Але якби це був інший, справжній собака, він би справді поховав пса там, де той сам забажав би: у центрі плоскогір’я, щоб незрячим очам було видно сонце. Отож, враховуючи те, що незнайомий собака заміняв «іншого», він хотів би для довершеності цього процесу, аби цей пес отримав те, що отримав би й інший.

У голові чоловіка не було жодного сум’яття. Холодно оцінював себе й усе, що відбувалося, не чіпляючись за рятівну нитку. Незабаром через брак сумнівів він почав ретельно визначати середину місцини. Це було нелегко, бо єдине дерево росло осторонь, і, обравши його як уявний центр, симетрично розділив площину. З огляду на складнощі чоловік вирішив так: «Немає нагальної потреби в тому, щоб поховати в центрі, іншого я б теж поховав, скажімо, саме в тому місці, на якому б тоді стояв». Мова йшла про надання тому, що відбувалося, рис фатальності через випадок, це ознака явного втручання зовні — така сама, яка сталася з дітьми на площі і з католиками, які входили до церкви — мова йшла про перетворення цієї події на ту, яку було б найчіткіше видно з неба. Мова йшла про визнання себе і визнання того, що сталося, і про те, щоб не дати особистим безкарним відчуттям заволодіти думками.

Після з’яви думки про поховання собаки чоловік відскочив із тією спритністю, на яку навряд чи було здатне його мале й заважке тіло. Йому здалося, що під ногами виник план могили для собаки.

Отже, він почав копати там, ритмічно вимахуючи лопатою. Іноді зупинявся, щоби зняти й знову почепити окуляри. Він пітнів. Він не копав занадто довго, але не тому, що хотів розвіяти відчуття втоми. Він копав недовго тому, що до його голови закрадалася думка: «Якби це було для справжнього собаки, я б викопав трошки й поховав би на поверхні». Він думав, що собака на земній поверхні не втратить чутливості.

Зрештою, відкинув лопату, обережно взяв собаку й поклав до могили.

Який дивний вираз морди у пса. Коли наштовхнувся на мертвого собаку на розі, думка про поховання так важко врізалася в серце, що він навіть не зміг поглянути на цю жорстку морду і висохлу слину. Це був дивний собака.

Псюра трохи вища за викопану яму, тому якщо засипати землею, на рівнині з’явився б ледь відчутний виступ. Це було саме те, чого він хотів. Накрив собаку землею і притиснув руками, із задоволенням зосередившись на відчутті собачого тіла в долонях, немов знову і знову розрівнюючи його. Собака був тепер лише часткою місцевості.

Тоді чоловік підвівся, струснув землю з рук і більше жодного разу не подивився на могилу. Із неабияким задоволенням подумав: здається, я все зробив. Набрав повні груди повітря, і невинна посмішка від звільнення промайнула на обличчі. Так, він усе зробив. Кару за злочин було спокуто: він вільний.

І тепер міг вільно думати про справжнього собаку. Тож одразу почав думати про нього, і про те, чого досі уникав. Справжній собака зараз міг би безтурботно блукати вулицями іншого міста, вдихаючи те місто, де над ним не було більше господаря.

Тож чоловік почав думати про справжнього собаку, ніби обмірковуючи і своє життя. Та обставина, що собака був далеко в іншому місті, ускладнювала завдання, хоча туга посилювала образи з пам’яті.

«Доки ти був образом у моїй голові, я був образом у твоїй», — подумав він, віддавшись смуткові. «Я назвав тебе Жозе, аби ти мав ім’я, яке також припало б тобі до душі. А ти... — як дізнатися, яке ім’я дав ти мені? Наскільки сильніше любив ти мене, ніж я тебе...», — натхненно думав чоловік.

«Ми занадто добре розуміли одне одного: та й людське ім’я, яке я дав тобі, й ім’я, яке ти дав мені і яке ти так ніколи не вимовив, навіть коли пильно дивився на мене...», — міркував чоловік, лагідно усміхаючись, тепер він був вільний згадувати все й так, як йому хотілося.

«Я пам’ятаю, коли ти ще був маленьким, — згадував він, — таким маленьким, гарненьким і слабким, як крутив хвостом, дивлячись на мене, а я вбачав у тобі нову форму, яку приймала моя душа. Втім, відтоді ти почав ставати собакою, що будь-якого дня міг мене покинути. Отже, через усвідомлення цього наші ігри ставали більш небезпечні», — задоволено подумав чоловік. — Закінчувалося тим, що ти кусав мене й гарчав на мене, а я грався з тобою і сміявся. Проте, хто знає, що насправді означав отой мій сміх... Ти завжди був собакою, який міг мене покинути».

«А як ти обнюхував вулиці!», — подумав чоловік і тихенько усміхнувся, — «насправді ж, ти жодного камінця не пропускав, не обнюхавши... У цьому твоя дитинна сутність? Чи це твоя справжня собача сутність? А інше — то лише іграшки, коли ти прикидався моїм? Ти був неприборканий. І, спокійно бавлячись із хвостом, ти, здавалося, мовчки зрікався імені, яке я тобі дав. А, так, ти ж неприборканий: я не хотів, щоб ти їв м’ясо, бо не хотів, щоби ти робився злим, але одного разу ти застрибнув на стіл і під радісні вигуки дітей схопив шмат м’яса, і з люттю, якої я ще ніколи не бачив у того, хто їсть, ти мовчки й непокірно дивився на мене, тримаючи шмат м’яса в роті. Хоча ти й був моїм, ти ніколи не поступався своїм минулим і своїм єством. А я починав усвідомлювати, що я не був тобі потрібний, тобі не треба, щоб я чимось поступався, аби тебе любити, і це починало турбувати мене. Це й визначило місце зіткнення впертої реальності двох сутностей, які, як ти сподівався, ми зможемо осягнути: моя лють і твоя не мали бути замінені на ніжність: це було те, чого ти потроху навчав мене, і те, що ставало дедалі важчим. Ти не просив у мене нічого і водночас просив забагато. Себе ж ти просив бути просто собакою. Мене просив бути чоловіком. А я прикидався, як міг. Іноді ти сідав на лапи поперед мене, ніби шпигуючи! Я тоді дивився на стелю, кашляв, удавав казна-що, розглядав нігті. Проте тебе неможливо було зрушити: ти шпигував за мною. Кому б ти про це розказав? Уяви, — казав я сам собі, — уяви, що ти — хтось інший, швидко говори