Читати книгу - "Інферно"

краля, – стиха промимрив татуйований молодик, і його приятелі-хлопці розсміялися.

Ленґдон проігнорував їхні слова.

– Ми приїхали до Флоренції пошукати місце, щоб рік займатися викладацькою діяльністю. Можна ми підемо з вами до інституту?

– Ma certo (Авжеж), – відповіла дівчина-італійка і всміхнулася.

Поки група наближалася до поліції, Сієнна зав’язала розмову зі студентами, а Ленґдон поволі просунувся всередину невеличкого натовпу, злегка пригнувшись і намагаючись стати непомітним.

«Шукай – і знайдеш», – подумав Ленґдон, і його пульс збуджено пришвидшився, коли в уяві постали десять канав восьмого кола.

Catrovacer. Він збагнув, що ці десять літер були в центрі однієї з найзагадковіших таємниць мистецького світу, старої головоломки, яку так і не вдалося розгадати. Тисяча п’ятсот шістдесят третього року цими літерами написали послання на стіні знаменитого флорентійського Палацо Веккіо; напис був зроблений на висоті близько сорока футів від землі, і без бінокля його майже неможливо побачити. Він залишався там, схований у всіх на виду, упродовж сторіч, аж до сімдесятих років двадцятого століття, коли на нього звернув увагу нині знаменитий дослідник мистецтва, який потім десятиріччями намагався з’ясувати його значення. Попри різноманітні теорії, зміст цього послання залишається загадкою донині.

Для Ленґдона цей код був звичною цариною, тихою гаванню в химерному й бурхливому морі. Зрештою, історія мистецтва та давні таємниці були Ленґдону цікавішими за рурки із символом біонебезпеки та стрілянина.

А попереду до Порта Романа під’їжджали все нові й нові поліцейські автівки.

– Господи твоя воля, – мовив татуйований хлопець. – Той, кого вони шукають, напевне, утнув щось страшне.

Їхня група підійшла до парадного входу інституту мистецтв із правого боку, де вже зібрався натовп студентів, аби спостерігати за дійством біля Порта Романа. Низькооплачуваний охоронець інституту недбало зиркав на перепустки студентів, які заходили всередину: його більше цікавило те, що відбувалося біля старовинної брами.

Раптом почувся скрегіт коліс – то біля Порта Романа різко зупинився вже знайомий чорний мікроавтобус.

Ленґдон впізнав його з першого погляду.

Не кажучи ні слова, вони із Сієнною в слушний момент прослизнули крізь прохідну разом зі своїми новими приятелями.

В’їзна алея інституту мистецтв була напрочуд красивою, майже розкішною. З обох боків над нею плавно схиляли крони масивні дуби, утворюючи зелене покривало, яке обрамляло віддалену будівлю: масивну споруду вицвілого жовтого кольору з потрійним портиком та широкою овальною галявиною перед нею.

Ленґдон знав, що цю будівлю, як і багато інших будівель у цьому місті, звели за кошти і на замовлення однієї знаменитої династії, яка панувала у флорентійській політиці впродовж п’ятнадцятого, шістнадцятого та сімнадцятого сторіч.

Медічі.

Саме це ім’я стало символом Флоренції. За три століття правління царський дім Медічі нагромадив незліченні багатства й здобув величезний вплив, давши світові чотирьох римських пап, двох королев Франції, а також найбільший фінансовий заклад у всій Європі. І донині банки користуються бухгалтерським методом, винайденим Медічі: системою подвійного запису «дебет – кредит».

Однак найвизначнішою спадщиною Медічі були не фінанси чи політика, а мистецтво. Певно, як найщедріші з коли-небудь відомих у світі меценатів Медічі забезпечували безперервний і щедрий потік замовлень, який підживлював Ренесанс. Список митців, котрі користувалися покровительством Медічі, приголомшує – від Леонардо да Вінчі до Галілея й Боттічеллі. Полотно останнього «Народження Венери» було замовленням Лоренцо ді Медічі, який забажав, щоб над шлюбним ложем його кузена висіло сексуально збудливе полотно.

Лоренцо ді Медічі, відомий свого часу як Лоренцо Розкішний завдяки щедрості й поблажливості, сам був талановитим художником і поетом і мав, за свідченнями сучасників, бездоганний мистецький смак. Тисяча чотириста вісімдесят дев’ятого року Лоренцо пройнявся симпатією до творів одного молодого флорентійського скульптора й запропонував йому перебратися до палацу Медічі, де той міг би вдосконалювати свій талант серед творів красного образотворчого мистецтва, високої поезії та рафінованої культури. Під патронатом Медічі згодом молодий талант розквітнув і став автором двох найзнаменитіших скульптур в історії людства – «П’єти» («Оплакування Христа») і «Давида». Сьогодні ми знаємо цього мистця як Мікеланджело, творчого велета, якого інколи називають найвеличнішим подарунком, що його зробили Медічі людству.

Зважаючи на пристрасть Медічі до мистецтва, Ленґдон подумав, що представникам цієї династії було б приємно дізнатися, що споруда, яку він бачив перед собою і яку колись звели як стайні для родини Медічі, перетворилася на інститут, де вирувало мистецьке життя. Цю затишну ділянку, яка тепер надихає молодих творців, Медічі навмисне обрали під стайні: вона розташовувалася поблизу однієї з найгарніших місцевостей для кінних прогулянок у всій Флоренції – садів Боболі.

Ленґдон поглянув ліворуч, де над високою стіною виднілися густі крони дерев. Нині великий обшир садів Боболі став популярним туристичним об’єктом. Ленґдон майже не сумнівався, що коли йому з Сієнною вдасться потрапити до цього парку, то вони зможуть пройти крізь нього, обминувши браму Порта Романа непоміченими. Зрештою, у величезному парку не бракувало всіляких схованок – гаїв, лабіринтів, гротів та альтанок. А важливішим було те, що через сади Боболі вони зможуть вийти до Палацо Пітті – кам’яної цитаделі, колишньої головної резиденції великого герцогства Медічі, сто сорок кімнат якої залишалися найбільш відвідуваним туристичним об’єктом Флоренції.

«Якщо ми зможемо дістатися до Палацо Пітті, – подумав Ленґдон, – то до містка, який веде до Старого міста, залишиться три кроки ступити».

Намагаючись поводитися якомога спокійніше, Ленґдон кивнув на високу стіну, яка оточувала сади.

– Як нам потрапити до парку? – спитав він. – Мені хотілося б показати його своїй сестрі, перш ніж увійти до інституту.

Татуйований хлопчина похитав головою.

– Звідси потрапити до парку ви не зможете. Вхід до нього розташований аж біля Палацо Пітті. Вам слід було проїхати крізь Порта Романа й звернути до парку.

– Курзу-верзу! – випалила Сієнна.

Усі обернулися й отетеріло витріщилися на неї включно з Ленґдоном.

– Не морочте мені голову, – сказала вона, грайливо всміхнувшись студентам і пригладивши свій «кінський хвіст». – Ви хочете сказати мені, хлопчики й дівчатка, що ніколи не пробираєтеся тишком-нишком до парку, аби покурити там травичку й трохи подуріти?

Студенти обмінялися поглядами, а потім вибухнули сміхом.

Схоже, татуйований хлопчина остаточно впав жертвою Сієнниної привабливості.

– Панійко, ну ви конкретна училка, скажу я вам! – Він провів Сієнну до рогу будівлі й показав на віддалену автостоянку. – Бачите отой сарай ліворуч? За ним стоїть старий причеп. Залазите на нього, вибираєтеся на дах сараю – і зістрибуєте по той бік стіни.

Сієнна вже йшла у вказаному напрямку. Озирнувшись через плече на Ленґдона, вона зверхньо посміхнулася йому:

– Ходімо, братику Бобе. Чи ти вже застарий, щоби стрибати через паркан?