Читати книгу - "Гарні дівчата, Тимофій Гаврилов"

хапав ковіньку з прив’язаним до дзюбка листком лапатого дерева, і веслував гонорово й статечно.

— Як воно, Мишку?

Його заохочували, підбадьорювали, потім, як набридало, йшли геть, а він далі «плив», уже й день брався до вечора. Тільки вряди-годи зупинявся перевести подих і втерти піт, мовби справді тяжко засапався.

— Мишку, покажи, курча ляґа, як ловлять рибу.

Й ось Мишко закидає вудку, хвацько змахнувши, наче заводовий рибалка, і нишкне, пильно вкипаючи в місце, де бочком на асфальті поплавець, мов вихлюпнуте на берег рибеня. В тому зосередженні долала Мишка дрімота, млосна і необорна, з якої його хутко розтермошували. Й о диво — на гачку завжди щось було: як не скумбрія, то таранька, незрідка ціла в’язка. Хапай та їж. І Мишко їв, а що серце мав, усіх частував.

Треба було бачити, як Мишко розхвилювався, «зловивши» одного разу живого коропа. Мало ночви не перекинув, бідолаха. Але не завжди так було. Не раз очуняє Мишко, а на гачку — риб’ячий скелет, ще іншого — обглодана голова якого-небудь хека. Бодай йому, чоловіче!

Спихали все на кота — того самого, який, невідь-коли прибившись, ходив за Мишком, вкладався коли біля порогу, коли в господі, куди Мишко не запрошував, але й не проганяв. Мишко, який нікому найменшого зла не здатний був заподіяти, тільки скоса позирав на тварину. Чи ж звір не так само потребує харчу, як чоловік? Стали врешті Мишко з котом приятелями, у вільній та міцній спілці, яку жодні капості не зруйнували. Баглося котові — приходив, приндилося — тюпав геть.

Ех, якби ж то лише риб’яча голова... По-різному, було, жартували, хоча жарти — вони не від лиха в душі, а з легковажності. Як отой із голубом, після якого Мишко сім день на світ не показувався. Бо не вільно збиткуватися з того, що живе. А між дорослих заводіяк більшість мала власних дітей.

Хай хоч з якого боку закроювалося би про Мишка, завжди вигулькували курдуплі. Мишко був їм великою забавкою, так само дитиною, як вони, лише дорослою, з якою робили, що заманеться, висаджуючи врешті царем на трон, навіть корону гуртом майстрували. Фіть ув один бік, фіть у протилежний — вище і вище злітала гойдалка, потішався Мишко, таке вже чортенята витинали! А раз, піднявши на руки, пронесли кілька метрів, мов ліліпути Ґулівера. Не варто малим задиракам так усе дозволяти.

А очі! Чисті-чисті, блакитніші за безхмарне небо... Не без того — зачіпав Мишко дівчат, як то хлопцям зазвичай. Пишнотілих молодиць, які збуркували в ньому жадання. Ніхто не займав Мишка, бо б’ють по пиці негідника, причинного — не чіпають.

— Завтра тебе зрекрутують.

Не чекаючи, вирушав до військкомату, звідки його відсилали домів. Вертався, як пішов: із казанком і ложкою. Твідовий картуз, збитий набакир, надавав Мишкові зухвальства, наче й справді у війську побував.

— Смачна, брате, армійська юшка?

Казанок і ложка постійно при Мишкові, мов талісмани; як зброя при воякові. На парад Мишко крокував вулицею, закидаючи ноги, мовби похваляючись шкарбанами, і гатячи ложкою по міді. Дітлашня назирці сипала, заходячись сміхом, коники викидаючи, — де ще такої забави? Мишко — як саме життя.

А ще Мишко малював. Новина прокотилася, як грім серед ясного неба, бо де Мишко, а де — мистецтво. Ніхто про Мишкове заняття не здогадувався і, може, ніколи й не довідалися б. Як розпломбовували помешкання, от уже роззяв напхалося, а ще скільки тупцювали перед порогом, наче то Люрд, а не халупа, смердюча та недоглянута. Людська цікавість як голод: доки не потамуєш, не дасть спокою. Та й хто б міг подумати!

Переважно портрети — живих людей і тих, з плакатів, наче дитячою рукою наквацяні. Дихало з них щось наївне і, можливо, через те якось по-особливому правдоподібне. Отак тиняється чоловік між людьми, які не роблять собі з того справи над принагідну розвагу, аж ось тобі маєш. Життя пливе, людина дивиться вперед, то вже згодом озирнеться або й не встигне.

Зрипнули віконні рами — тихо. Не йде Мишко. Бавляться групками, тільки не так весело, як допіру, діти. Щось обережне, полохливе стоїть у повітрі. Ніби не малі більше вони. Мовби подорослішали через ніч.

Вулиця раптом осиротіла, наче то пришелепкуватий Мишко наповнював її життям. Й ось тепер вулиця сіра, невиразна — така сама, як інші. Така сама, як усі вулиці міста. Як вулиці всіх міст, цілого світу. Тільки Старий будинок, усе ще замешканий, ні-ні та й приверне увагу.

А так, цей... Цього тоді не було. Його недавно побудували — як жив Мишко, розлягалося на тому місці пустище. Було вже дітям де вибавитися! Колись там рябіла колія прямцем у фабричне депо — хіба Гнат, той міг би щось повідати.

У помешканнях люди, нові на цій вулиці. Будинок — мов крапка в історії про Мишка, пришелепкуватого чоловіка, який мав матір, що звалася Катрею, і хресного батька, за якого був йому старий Гнат.

Мишко не з тих, котрі довго побиваються, та й чого горювати — з якого дива? Навколо роїлися бісенята, яких любив більше за все на світі. Коту, який прибився до нього, вділяв, що сам мав. Не цурався й чоловічого товариства, ласого на смачну розвагу. За винятком тієї історії з голубом на гачку замість риби.

Був нечупарою далі нікуди — шкарбани наохляп, кабат нарозхрист. Ото повисолоплюють язики, їсти просять. А кабат — хоч плач, хоч скач, а хочеш — розрегочися. І реготали, за боки хапаючись. Портки — в торочках, гейби псиськами понасмикуваних. Люди розважливі мовчки головами похитували, Мишкові ж абищо.

Того дня Мишко довго барився — мабуть, чаклував одну зі своїх картин, що їх потім усі побачили. Вийшов, як завжди, застромивши руки в кишені, кабат — хоч у душу заглядай, на голові — твідовий картуз, на ногах — шкарбаниська, що взимку, що влітку. Безтурботний, веселий, бо що йому!

Але ось Мишко пришвидшує крок, а по секунді женеться, мов навіжений, відчай раптом охоплює його. Попереду — пустище, напередодні якраз землю під фундамент почали викопувати. Неділя, здається, стояла. Діти ходили туди, дерлися на екскаватор — цікаво їм усе було.

А оце щось надибали, з’юрбились кружкома, хто навколішках, хто навпочіпки, роздивляються, відколупують від землі, що тримається, мовби не хоче їм того віддати, що в ній стільки часу пролежало. Мишко реве, як оглашенний, руками нестямно вимахує. Стрепенулися діти, вперше в житті свого потішаку не на жарт злякалися, сипонули геть, мов вітром здуті, покинувши знахідку — іржаву, як сама земля, наче з глини спацькану. Далеко й відбігти не встигли, як глухо бебехнуло.

Бомба пошматувала Мишкове опасисте тіло на липкі шмарклі. Картини — ото й усе, що вціліло.