Читати книгу - "Холодна байдужість, або Дракони вмирають на світанку, Лариса Бондарчук"

Розділ 16. Ніжність

Як тільки кроки драконів затихли, до Софійки прибігла налякана Агафка, яка, побачивши її обличчя, тут-таки розревілася.

- Ой-ой-ой! Та що ж це таке, драконице-мати! Софіє, в тебе тавро! – голосила вона.

- Знаю, - огризнувся Софійка, яка, крекчучи, почала підніматися з землі.

Спина боліла, щока боліла, все боліло, хай йому грець! А ще треба позбирати ці бісові прикраси!

- Принеси якийсь кошик чи торбу, чи ще щось, - попросила дівчина у подруги, яка безпорадно тупцяла поряд. – Треба кудись скласти це добро.

- Що? А! Ага! – Агафка побігла до замку і скоро повернулася з невеликою полив’яною мискою (мабуть, це було перше, що їй потрапило під руку), в яку дівчата швидко почали складати весь дріб’язок, який вилетів із Віринеїної скриньки.

Софійка зняла з правої руки розірвану магічним батогом рукавичку, щоб не заважала. Рука опухла, синє пасмо синця йшло по тильній стороні долоні від вказівного пальця аж до зап’ястя. «Добре, що рука не зламана», - подумала дівчина, втерши трохи снігу в місце удару. Так менше боліло.

Кілька скляних флакончиків розбилося, але все інше дівчата зібрали, і засапана Софійка швидко побігла до Аріана, в надії швидше покінчити з цією халепою і, нарешті, зробити щось із отриманими ранами й синцями. Бо боліли немилосердно. Особливо щока. Ще коли Софійка збирала прикраси, краплі крові капали на сніг, лякаючи Агафку, вона тоді схлипувала і косилася на подругу, але мовчала. І Софійка була їй вдячна за це, розпитування зараз вона вже не винесла б.

Ідучи коридором замку до кабінету Аріана (Агафка ще раніше показувала Софійці, де він знаходиться, бо в той злощасний день, коли вони побилися з Мелітеною, Софійка мала там прибирати), дівчина думала над тим, що їй робити далі. Днів за два вона одужає, піде з Леонтининої кімнати і стане до роботи. Невідомо, чи надовго прилетіли в гості до Аріана дракони. Якщо швидко покинуть замок, то це буде добре для Софійки, вона намагатиметься не потрапляти на очі в цей період, коли вони будуть тут. А якщо, наприклад, на тиждень, чи, що ще гірше, на місяць? Вона почне прибирати в кімнатах, мити коридори, допомагати Селіні, і постійно потраплятиме на очі драконам. Це буде дратувати їх, особливо Віринею, яка, вже стало зрозуміло, чомусь незлюбила Софійку. Будуть нові доскіпування і нові претензії. Бо тавро нагадуватиме дракониці про Софійчину необережність з її речами. Та й чи в цьому причина Віринеїної антипатії? І вона так демонстративно цілувалася з Аріаном. Наче вказувала: він мій, зрозуміло? Навіщо? Бачитися з драконицею буде небезпечно.

«Мушу витримати, - думала дівчина, - мені нікуди діватися. Якщо вже отримала на обличчя такий знак, то носитиму його достойно. Я не винна, що підковзнулася й упала. Та й чи сама я впала? Може, це Віринеїні хитрощі й підступи. Ось питання! Я ж вирішила бути сильною, а не такою безхарактерною тюхтійкою, як удома». З такими думками Софійка постукала й зайшла до кабінету Аріана.

Він сидів за столом і щось писав. Побачивши Софійку, рвучко піднявся, підійшов до дівчини, забрав миску з прикрасами, яку вона тримала перед собою, і поставив письмовий на стіл. Підійшов до вхідних дверей, виглянув назовні, зачинив їх і замкнув на ключ ізсередини. А потім ще й поставив якийсь магічний захист, бо Софійка побачила срібний блиск по периметру дверей, який засяяв і погас від короткого помаху його руки. Рухи його були чіткі, продумані, стрімкі. Все це мовчки, сердито, зосереджено, не дивлячись дівчині в обличчя.

І вже коли двері було надійно зачинено, він підійшов до Софійки. Майже впритул. «Зараз приб’є», - подумала дівчина, дивлячись у вродливе обличчя красеня-дракона.

Аріан розглядав Софійчине обличчя так, наче вперше бачив. Вона ж тремтіла, як осиковий лист, знову чекаючи на якусь каверзу.

І тут хлопець доторкнувся до її щоки. Ніжно, ледь-ледь, мабуть, боячись зробити боляче. Провів пальцями по скроні, поправив волосся, яке прилипло до рани. Дівчина стояла ні жива ні мертва. Легкі доторки викликали в неї дивні відчуття: вона одночасно й боялася цих дотиків, і безмірно бажала, щоб він не зупинявся, прагнула відчувати цю несподівану ніжність, ласку, тепло його рук в себе на шкірі.

- Я знаю, - сказав Аріан хрипко, - ви не вибачите мені. То проситиму хоча б не зненавидіти.

Софійка не знала, що сказати на ці слова, бо очікувала почути зовсім інше. Роздратовані звинувачення, злі кпини, знущання, але не слова вибачень. І ці руки! Своїм м’яким теплом вони жалили, як бджоли.

- Я зніму біль, - сказав він і приклав руку до Софійчиної щоки.

Від неї пішов пронизливий холод, такий, що аж зуби застукотіли, але потім він почав змінюватися приємним теплом. І Софійка, нарешті, змогла полегшено зітхнути: біль на обличчі минув, хоча слід від удару Віринеїного батога нив і досі. Аріанова рука була сповнена ніжності, тепла і м’яка, зовсім не така, яким був він сам.

Дівчину охопило абсолютне, чисте і незатуманене здивування. Що коїться? Це Аріан? Той, хто завжди злими й колючими словами принижує всіх навколо? Який кинув її в темницю і ледь не довів до смерті? Жорстоко таврував обличчя на догоду капризам колишньої коханки? Софійка роздивлялася його з якоюсь неприродною цікавістю, не вірячи власним очам.

Тим часом дракон торкнувся Софійчиного лоба, розгладжуючи синець від удару об одвірок, про який вона зовсім забула. «Ні, - думала, навіть кричала вона в душі, - не треба, не торкайся мене, Аріане, а то я можу й повірити в твою щирість та чуйність! Можу повірити, що за панцирем люті й пихатості ховається добра людина. Дракон. – поправила себе Софійка. – Добрий і ніжний дракон».

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍