Читати книгу - "Королівство у спадок, Олег Говда"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Чому ж? — чоловік придивився, зняв капелюх і шанобливо вклонився. — Саме за нею. Ваша високість мене не впізнає?
Очуміти! І цей мене знає. Схоже, що мій попередник ще той живчик був. Скрізь встиг наслідити та відзначитись. Сподіваюся, що цього я від петлі не рятував? А то забагато колишніх шибеників на один квадратний кілометр вийде.
Моє мовчання незнайомець розцінив правильно і вклонився ще раз.
— Я, Дженкінс — ваш лісничий.
Ще краще. Мій лісничий. А що в мене не тільки лісу немає, а й замку скоро не буде, це нічого? Втім, якщо він із глухомані на люди не показується, живе тут бірюком, то цілком може й не знати новин. І як бути? Зробити морду цеглою та використати нагоду? Вже лісничому напевно відомо, де барліг. Хоче чи ні, а мабуть, не відмовиться допомогти своєму принцові?
Заманливо.
Я вже відкрив рота, але тут згадав улюблену приказку бабусі. Щоразу, коли я в дитинстві намагався схитрувати чи обдурити, вона сумно підтискала губи і примовляла: «О-хо-хо… Запам'ятай, Коленько. Неправдою весь світ обійдеш, але назад не повернешся». Я тоді ще підсміювався сам собі. Мовляв, погано бабуся у школі навчалася. Адже земля кругла, і тому, хто обійде її, нікуди повертатися не треба.
Всі ми в дитинстві себе розумнішими за дорослих вважаємо.
— Вибач, Дженкінсе... Після смерті батька, я пам'ять втратив. Нічого із минулого життя не пам'ятаю. Наче тільки цими днями народився.
— Його Величність помер? — перехрестився лісничий. — Вічна пам'ять, — і, не стримавшись, додав збуджено. — Отак новина... А ми тут і не чули. Давно?
— Позавчора поховали… — відповів машинально, розмірковуючи про те, що той сказав. — «Чули»? То ти не один тут мешкаєш? З родиною?
Лісничий посміхнувся.
— Можна і так сказати. До речі, ваша високосте, не бажаєте в гості зайти? Запевняю, що вам будуть раді. Посидимо. Чайку поп'ємо… з малиною.
— Дякую, але я не на прогулянці.
— Ви про ведмедя? — Уточнив Дженкінс. — О, не турбуйтеся, нікуди він не подінеться. Не відмовляйте, прошу вас. Моя сторожка тут недалеко. Зовсім поруч. Викажіть честь.
Схоже, запрошував щиро. Напевно, розповідав вечорами дітям про інше життя. І про принца згадував. От і тепер хоче довести їм, що це не казка. Чи?..
Я зупинився.
— Дженкінсе, а скільки років твоїм дочкам?
— Донькам? — перепитав той. — Вибачте, ваша високосте, але в мене й однієї нема. У сенсі, взагалі немає дітей. Та й одружений ніколи не був. Я не писаний красень, так що великого кохання не трапилося, а без нього кому охота вік у нетрях кукувати?
Так, помилка вийшла. Я вирішив, що лісничий, користуючись нагодою, хоче мене з красунею дочкою познайомити. Раптом сподобається?
— Ось бачиш, — вибачливо розвів руками. — Зовсім нічого не пам'ятаю.
— Це нічого… Це буває… Я одного разу років двадцять тому… З дуба впав. Дивом живий лишився. Добу пластом пролежав. Так майже всю осінь власне ім'я годі згадати було. Поки кум на день святого Калістрата-мученика в гості не зазирнув і не гукнув мене… Тож і ви не засмучуйтесь. Згадайте все.
Лісничий не йшов, ковзав лісом. А чагарник перед ним немов сам розсувався, поступаючись дорогою. Та так спритно, що в душі знову сумніви заскребли. Чого ж тоді в малиннику так шумів? Чи не в пастку заманює?
Шукаючи підбадьорення погладив руків'я меча. Той негайно поспішив мене заспокоїти. Не нервуйся, мовляв, господарю. Якщо це тенета, то павук кривавими сльозами вмиється від такої здобичі.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Королівство у спадок, Олег Говда», після закриття браузера.