Читати книгу - "Королівство у спадок, Олег Говда"

Розділ 13

Дано наказ йому на захід. Їй у інший бік…

Струнка фігурка зникла в підліску, не обертаючись — погана прикмета. Підтягнув перев'язь, перевірив, чи легко виходить з піхов меч і сам ступив у прохолоду дерев.

Як Леонідія не намагалася, але переконати мене відмовитись від полювання, не змогла. І не тому що я такий дбайливий господар, який кожній крихті радий і всьому знайде застосування. Чорт би з ним, тим мішком зерна та кошиком яєць. Не наївся — не налижешся. Але у справу вступав зовсім інший розрахунок.

По-перше, який із мене правитель вийде, якщо я з перших кроків почну крутити носом і не доводити почате до кінця? Та й просто не по-чоловічому. Слово не горобець, сказав — зробив. А не хочеш робити чи сумніваєшся — мовчи в ганчірочку.

Це те, що я виклав дівчині як обґрунтування впертості, зберігши найважливішу причину в таємниці.

Ні, не перемога у суперечці та вигране бажання. Вчорашньої ночі вистачило, щоб виконати більшу їхню частину. А ті забаганки, що не встигли спробувати, були лише відкладені. Через загальну втому. І ніхто з нас не заперечував проти можливості продовження. Я навіть настільки осмілів, що запросив Лію погостювати у сімейному замку. Мовляв, якщо королівство все ж таки заберуть за борги, то чому не скористатися моментом? Хоч буде що згадати, перш ніж вирушити у пошуки нового… житла. І вона несподівано погодилася.

Тож із цим усе гаразд. Інше мене турбувало і не давало спокійно спати.

Якщо все-таки мені тут жити, я просто зобов'язаний перевірити себе на вошивість.

Сидячи на дивані з книжкою, або ганяючи монстрів по монітору кожен крутий, як варені яйця. Особливо в режимі бога. А в реальному житті — ліфт, метро, ​​м'який стілець… а потім — сидіння офісного крісла… І в зворотному порядку, аж до дивана чи ліжка. І так кожного дня. Басейн або тренажер уже майже подвиг.

Тут же комфорт закінчувався одразу за шовком балдахіна. І якщо м'язи можна підкачати, володінню зброєю навчитися, обладунок купити, то характер змінити набагато важче. Якщо взагалі можливо.

А як дізнатися — тварина ти боязлива чи маєш право, якщо не вписатися в реальну справу? Тільки пройти Випробування! І саме з великої літери.

Події в підземеллі та вчорашній візит скривджених, ніби натякнули, що зі мною все нормально. Здатен. Але це не зовсім точно. Бо гормони…

Поряд із красивою дівчиною навіть закінчені ботаніки іноді такі подвиги чинять, що хоч у книгу рекордів Гіннеса записуй. А от як організм відреагує, коли я сам на сам зустрінуся з хижим звіром і ніхто мене не бачитиме? Що тоді візьме гору? Розум чи сміливість? Інстинкт самозбереження чи військова доблесть та чоловічий характер? Запитання.

І поки я на нього не відповім, без лукавства, без подвійного тлумачення, то ціна мені ламаний гріш. Отже, вперед і з піснею.

Гучний хрускіт сухої гілки під чоботом миттєво повернув до реальності. Зараза... Як Лія не намагалася допомогти, а голова все одно забита сторонніми думками. Треба зосередитись, а то я так можу ведмедя до Нового року. Ну, чи чекати, доки звір сам мене не знайде.

Хрускіт пролунав повторно. Але цього разу джерелом шуму вже точно був не я. Звук долетів спереду і трохи правіше. Я завмер, затамував подих і прислухався.

Через деякий час хруснуло знову. Не так голосно, але на колишньому місці. А потім і гілками зашелестіло.

Ух ти! Невже пощастило?

Тихенько витяг меч і дуже повільно рушив уперед.

Там, звідки долинав шум, ріс малинник. А хто ж не знає, що ведмеді люблять солодкі ягоди. І можуть так захопитися збиранням, що нічого навколо не помічають. Навіть одну байку доводилося чути, як якийсь мисливець, скориставшись цим, підкрався до звіра ззаду і так його налякав, що ведмідь помер зі страху.

Брехня, мабуть. Як і більшість мисливських оповідань. Ну, та я лякати не збирався. Мені б на відстань удару підібратися. Промаху не буде... Руків’я меча відповіло приємним теплом. Мовляв, навіть не сумнівайся, не схибимо.

Крок за кроком я підходив ближче. Ось уже крізь чагарник проглядає щось велике, сильне. Ростом мені врівень.

Добре, вітерець невеликий піднявся. І в мій бік. Не вчує звір. Зовсім трохи залишилося. Жери, звірюко, жери ласощі... Не відволікайся.

Той, ніби почув мене, вхопив обома лапами кущ, потягнув до себе, і у «вікні», що утворилося, показався зелений капелюх. З довгим, фазанячим пером.

— Твою дивізію!

Незнайомець різко обернувся на голос.

— Хто тут?

— Яка різниця? Головне, не ведмідь. Ні я, ні ти… на жаль…

— А-а, — протягнув той, з виразним осудом у голосі. — Зрозуміло… Мисливець. Знайшовся все-таки той, хто взявся замовлення селян виконати?

— І що тут дивного? Якщо звір людям заважає, і вони готові заплатити… Раніше чи пізніше мисливець з'явиться. Сам, мабуть, теж не за малиною прийшов?

Незнайомець тим часом вибрався з чагарника і став переді мною. Невисокий, худорлявий. Роками ближче до старості, ніж зрілості. Але ще міцний. З тієї породи, що не гниє, а зав'ялюється. На голові капелюх, — одягнений у добряче потертий костюм із замші. Колись також зеленого кольору. За спиною сагайдак з луком. Біля пояса — сагайдак. З іншого боку — довгий ніж. Рукоять ще одного стирчить з-за халяви. У руці невеликий, плетений з лику кошик.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍