Читати книгу - "Під одним дахом з Рудою, Олександра Малінкова"

ГЛАВА 22

      Марк.

     Не встиг мій шлунок відійти від проносного, а причинне місце від туалетного паперу, який ті малі … чимось з любов’ю натерли, як Віка кудись вшилася. Причому в той самий час, як я тримав за комір чувака з фотки. Але цього ось так просто їй точно не подарую. 

     Піддав гарненько пива, за яким прийшлося їхати до найближчого нічного супермаркету, бо вживати що небудь в цій чудо-хатинці просто не ризикнув. Шлунок ціліший  і чухатися ніде не буде…

      Коли повернувся, запитав у дівчат чи моя “дівчина”, бува не повернулася. Почувши “ні”, залишився чекати її біля паркану. Хочу особисто поглянути з ким вона сплуталася. Та й взагалі, на кого мене проміняла. Що їй ще треба? Просто не можу зрозуміти! Статки є, крута тачка, виглядаю не як задрот якийсь. 

     Коли вона з'явилася я вже добряче був злим, навіть алкоголь не допоміг хоч трішки розслабитися. 

     А потім взагалі не розумію, як той Дрищ Богдан відправив мене в нокаут, розглядати зірки на небі. 

    Ця дівка, яка наді мною схилилася, Лєра здається, теж виявилася нічого. Принаймні можна зробити вигляд, що переключився на неї, щоб не втратити обличчя. Біга навколо мене, щось холодне прикладає, щоб кров нарешті перестала цибеніти.   

 

     Віка

    Як же я злякалася за Бодю. Знаючи запальний характер Марка і те, що він спочатку може прикластися кулаком добряче, а потім вже розбиратися. Дійсно, вага у хлопців різна. Але була щиро здивована, коли у Богдана виявилися такими гарними підготовка та розтяжка. І хвалько швидко отримав по заслузі. Чесно, не дуже полюбляю будь які розбірки, але колишній теж не мав права кидати такими образливими словами у мою адресу. Особливо коли немає жодних підтверджень, лише його припущення. Гірко, що Бодя все це чув і міг подумати про мене… Наче й справді така. 

    Зайшли з ним у дім. 

- Ти як? - Запитав вже майже біля моєї кімнати.

- Наче нормально! - Не збрехала, бо вже трішки заспокоїлася й перестала так тремтіти.

     Притулилася хребтом до стіни. Пройшовся ніжно кісточками пальців по моїй розчервонілій щоці. Нахилився й дуже ніжно поцілував. Опинилася в колі його рук.

- Дякую! 

- За що? - Запитав відірвавшись від губ. 

- За все, що робиш для мене! - Стаю навшпиньки й цілую його.

     Посміхнувся ніжно, торкаючись волосся. 

- Біжи! - Прошепотів на вушко. - Не випробовуй мою витримку. 

     Відривається від мене й легенько підштовхує до моїх дверей. 

- Надобраніч! - Шепочу. 

     Як же ж не хочеться йти, залишатися самій в кімнаті. Та я вже скучила за його поцілунками, дотиками та обіймами, а він ще навіть не пішов. 

- Солодких снів! - Відповідає і чекає доки увійду і за мною зачиняться двері.

      В цей момент серце наповнилося таким приємним щемом: вдячністю, гордістю та відчуттям безпеки, коли він поряд. Як не дивно, але розумієш наскільки ці складові важливі. З цих складових народжується повага до хлопця. І відчуваєш себе поряд зовсім по іншому. Важливою для нього, значимою. Його коханою дівчинкою. Його мрією. Його найбільшим подарунком, який розгортає обережно з трепетом та ніжністю, хоч доведений до межі цікавістю і бажанням. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍