Читати книгу - "Під одним дахом з Рудою, Олександра Малінкова"

ГЛАВА 23

Віка.

       Останній день на морі. Так нікому й не сказала, що змінила квиток на іншу дату. Боді теж не наважилася зізнатися. Що чекає попереду? Чи буде продовження вже вдома в Києві? Чи все це лишиться пригодою. Приборкав норовливу і на тому досить. Можливо, це лише мої страхи, невпевненість, бажання зберегти цю тонку нитку натягнуту між нами. Дійсно, перебуваючи тут відчуваю себе вирваною зі своєї зони комфорту. Світ виявляється досить ворожим. Давні друзі розкриваються геть по іншому. І закоханість настигає зовсім неочікувано. Серцем прикипаю до хлопця, якого намагалася зтерти з пам’яті, бо з ним пов'язана історія за яку соромно і зайвий раз не хочеться пригадувати. Але ж серцю не накажеш, йому байдуже. Як і метеликам всередині, що пурхають від кожного його дотику. Дивне життя, бентежне, хвилююче, сповнене радощів і розчарувань.

      Богдан тихо підійшов і сів на пісок поряд. Як би він тихенько не підкрадався, все одно відчула його. 

- Чому сумуєш, красуне? - Запитав.

- Бо подумки прощаюся з морем! - Поглянула йому в очі.

- Прощаєшся? - Він підняв окуляри догори на волосся. - Але ж мені здавалося, що Лєра запросила тебе на довше… Переплутав?

- Ні, все вірно! Я обміняла білет.

- Он як! Давно?

- Бодь, це має значення? Між нами це щось змінює? 

- Ні!  Я теж тут не залишусь сам,  повернуся завтра в Київ. 

- На байку?

- Так. - Кивнув.

- Це досить небезпечно! 

- Я буду дуже обережним. - Ніжно посміхається й прибирає за вушко неслухняну прядку мого волосся. - Побачимося вдома? 

- А ти цього хочеш? - Запитую і відчуваю, як серце починає пропускати удари.

- Дуже! - Його погляд ковзає на мої губи. Розумію, що ледь тримається, щоб не поцілувати. 

      Озирається назад де ближче до автівок тусується вся компанія починаючи від тітоньок закінчуючи Марком, який в цей момент не витрачає дарма часу і з усієї сили обробляє Лєру. Звісно, мамці вже встигли добряче перемити мені кістки. Винесли вирок, щось на кшталт, що зовсім не здивовані, що від мене втік “наречений”. Або, що я ще й Бодю зіпсую. Та на останок, -  “взагалі не відомо, що він в ній знайшов!” А мені настільки байдуже на них, що аж  незручно… 

      Богдан наче читає мої думки, бо в цей момент нахиляється і цілує мене. Хочу, щоб цей поцілунок тривав вічність. Більш того, хочу продовження. Хочу залишитися з ним наодинці стільки скільки захочу. Без перешкод і надокучливих недодрузів чи псевдонаречених. Хочу зустрічати з ним ранок, з ароматної кави, а закінчувати день в його обіймах. 

- Моя Руда! - Виривається з його вуст, цілує ніжно мене у носика. - Якщо це сон, не хочу прокидатися.

- Це не сон! - Посміхаюся, бо все всередині тріпоче від такого простого слова “моя”.  

      Знаєте, як би банально зараз це не звучало, але чомусь здається, що того вечора на новорічній вечірці, коли він вперше поцілував мене, вже зробив мене своєю, просто я про те ще не знала. Але десь глибоко в душі кожний поцілунок з новим хлопцем так чи інакше порівнювала з тим самим, розуміючи, що новий “друг” далеко в програші… Як би все могло скластися, якби тоді не злякалася осуду та втратити репутацію? Так хочеться повернути час назад, переграти все на новий лад… 

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍