Читати книгу - "Чужий і найрідніший, Інна Земець"

Глава 11

Приїхав – не забарився, ще до полудня гостя зустріли. Мілку компліментами засипав: і погарнішала, і маля вже росте, і щастя в очах роздивився. Подруга сяяла і хитро споглядала. Мене привітав вже звично – швидко у обійми схопив і відскочив.

- Ну то що, дівчата, які плани маєте? Може вилазку в місто до ресторанчика зробимо?

Ніхто не заперечував. Місце обрали швидко, поїли смачно, потеревенили добряче. Знаєте, як то? По телефону хоч щодня балакай, а як зустрінешся – інша справа. Потягнув нас Тарас до парку, каже, прогулянки майбутнім матусям дуже корисні. Не сперечалися, тільки Мілка потай мені повідомлення написала: «Ага, аби подалі від «привабливого сусіда». Я ж казала?» - і смайлика дурнуватого в кінці приліпила. Та схоже все так і є. Тягав нас пів дня, поки ми вже обидві скиглити не почали. На зворотньому шляху купили смачненького на вечір і повернулися. Мілка дійсно себе криголамом відчувала, бо наступної ідеєю було, здається, нас в одну кімнату запхати.

- Міла, тут одна спальня і одна вітальня.

- Отож. Мені самій на великому ліжку соромно спати, тобі з Тарасом уступлю.

Добре що він в душ пішов, не буде свідка, як я подругу приб’ю.

- Міла, я ночуватиму з тобою в кімнаті, а диван розкладаний Тарасу дістанеться. Все, знай межі – не перегравай.

Так і вирішили. Пів ночі з подругою протеревенили, як колись, коли малі ще були і з дозволу батьків ночівлі спільні влаштовували. На сон часу собі майже не лишили, а на ранок вже й вирушати мали. Позбирали речі, відвезли подругу на автобус, а самі на столицю рушили. Дорогою про Славка побалакали, каже, встиг із ним на годину зустрітися, перед тим як на Харків відправили.

- Ти теж помітив, як він змінився? – питаю я.

- Так, Лесик, сильно. Змужнів, твердий став як кремінь, рішучий.

- А Мілка, хай би що не казала, а поки як була.

- Та наче і вона трохи інша. Ваги ще не набрала, а риси обличчя м’якішими стали. І щічки наче хом’ячок відростила, - сміється Тарас. – Тільки ти мене не цитуй, бо знову «пампушок» мені згадуватиме.

Підкинув мене додому, дорогою спитав чи не потрубно на закупи заїхати, чи не запросити на вечерю або кудись прогулятися. Уважно на нього дивилася, очима ледь дірок у ньому не наштрикала, а нічого нового у ньому не побачила. Все той самий друг мій споконвічний, турботливий і приязний.  Ой, подруго, шось не то… Відмовилась, додому побігла. Робочі терміни піджимали, кілька звітів невідкладних є. Встигла, за кілька днів впоралась, нікого не підвела і копійчину заробила. Курси медичні вже закінчила, що далі робити – поки не вигадала. Вже літо, за старих часів дідуся на лікування відправила б, а собі на річку якусь, а зараз… Батьки Тараса вже до роботи повернулися, на «Галявину» лише по вихідних приїздили і мене до себе звали. Завжди ввічливо відмовлялася, а тут вирішила навідати. Купила білет, та не одразу до них попрямувала - спочатку у місто по равликів з корицею заїхала, а потім вже до «Галявини». Боляче серцем шкрібонуло, як на територію зайшла. Отут востаннє з дідусем бачилась, ось тут «швидка» стояла, ось звідси назавджи з ним розлучилася. Думла, заціпить і не відпустить зі сталевих обіймів спогадів болючих, а як обійнялися з Людмилої Генадіївною та Петром Дмитровичем, аж легше стало. Ну нема в мене найрідниших, та дуже небайдужих ще на світі вдосталь, дякувати Богу. Поселили мене не до себе і не до Тараса – в нову хатку, котру щойно добудували. Ввечорі дізналася що і один з господарів сюди зібрався.

- Тарас казав, що за тиждень приїде, а тут вільний день випадково намалювався, - мати його казала, поки на кухні крутилася, бо звісно на вечерю до себе запросили. – Тож завтра відпочине з нами трохи і додому тебе підвезе. Ти ж лише на вихідні?

- Так, я ненадовго, за вами скучила.

- Лесик, тільки з равликами тими припиняй, бо дивлюсь що мій Петро вже сам собі равликом стає, - сміється Людила Генадіївна.

Нагодували від щирого серця і так щедро, аж не одразу заснути вийшло. Зате як вирубилась - спала аж до обіду. Як очі продерла – одразу на річку пішла, там і зустріла всю родину Шевчуків разом. Сиділи у альтанці, чимось прохолодним з льодом смакували. Швиденько повз промайнула, лише рукою вимахнула. Вже скоро додому їхати, ще раз поплавати хочу. Водичка приємна, освіжає, на пляжі людей не занадто багато, лежу собі на воді, дозволяю течії мене заколисувати. Аж раптом чую, гребе хтось до мене. Навіть не здивувалася, коли побачила що то Тарас воду розрубає.

- Що, Лесик, коротку відпустку собі влаштувала?

- А чом би й ні? Гарно тут у тебе.

- То чого мені не сказала? Я все одному днями сюди збирався, разом би приїхали.

- Ми з тобою шо, сіамські близнюки? Щоразу вдвох їздимо. Я не маленька, можу й саменька доїхати.

- Та я й не сперечаюся, але в приємній компанії і дорога приємніша.

Добалакали, доплавали, на берег вмостилися. Я Мілку точно приб’ю! Тепер у кожному його слові і дії подвійне потаємне дно вбачаю. Наче і не фліртує, але і уваги забагато, як для подруги. Чи ні? Ото тепер знову здогадуйся, чи права Мілка чи помилилася прикро. Дорогою собі голову тим не ламала, бо пасажира дорогою підібрали – стояла на узбіччі дівчина самотня, а судячи з її таблички нам по дорозі було. Балакуча виявилась, весела, так всі ті кілометри під веселі байки і проїхали. На прощання побажала нам щастя, сказала, що ми класна пара і втікла. Я лише нещиро посміялася і у вікно відвернулася. Всі зговорилися? Пара, не пара, пара, не пара… Ідіть під три чорти, радники непрохані та думки нав’язливі! Ось і мій двір, вибираюсь з автівки, сумку беру, як чую:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍