Читати книгу - "Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон"

8.

— Невже це відбувається насправді, — приголомшено ахнула я. Важко було повірити в це, та Соретті, виявляється, вміє робити приємні несподіванки, котрі жодним чином не пов’язані з моїм минулим — й вельми невдалим — досвідом роботи. Чи я рано зраділа?

Та було чому тішитися.

У лімузині він мене, звісно, не покатав — я й не розраховувала на це, якщо вже відверто, — замовив в прокаті позашляховик з водієм, — й привіз мене до «Туману». А я його навіть не вносила у список клубів, у яких обов’язково відтягнуся, якщо раптом здибаю десь валізу, повну грошей, хоч цей новий та вельми популярний екстравагантний заклад, займає місце у п’ятірці місцин Нью-Йорка, які обов’язково хоча б раз у житті необхідно відвідати навіть якщо доведеться для цього продати нирку на чорному ринку. Є в ньому своя родзинка, й завдяки їй черга перед входом розтягнулася така довжелезна, ніби перед Лувром в Парижі, коли місце потрібно займати зрання. Й бундючний викидайло геть неохоче висмикував з того нетерплячого стовпища дві-три людини — тих, кому пощастило отримати милість потрапити всередину.

Та, помітивши Тоні, той громило просяяв як новенький срібний долар, й прожогом відійшов убік, без зайвих питань та пояснень, й жодного інтересу до мене. Легко здогадатися, що я у товаристві завсідника, для якого ці двері завше відчинені.

Далі нас зустріла хостес, й вона теж випромінювала щирий захват від візиту Соретті, одразу ж запросивши нас йти за нею. Це, щоправда, виключало можливість роздивитися як слід, що тут цікавенького й хто з відомих гостей зависає сьогодні з нами.

Я крутила головою туди-сюди, й думка здатися комусь дівчиною з глухомані мене не лякала — тут усім було начхати на мене, і я могла припертися в робочій уніформі, та ніхто усе одно не поглянув би в мій бік. Окрім боса.

Помітивши, що я стрімко втрачаю швидкість та, ймовірно, ось-ось запнуся або зроблю незаплановану зупинку просто посеред зали, забитої людьми, Тоні пригорнув мене за пояс й трішечки підштовхнув уперед.

— Не барися, Ліззі, найцікавіше там.

Ще б пак! Поки я не бачила нічого незвичного, хоч в таких дорогих клубах ніколи не бувала раніше, — та це просто темне приміщення з розставленими по залу столиками, барною стійкою й п’яними відвідувачами. Та унікальна перлина «Туману» ввижалася попереду.

До неї вела кімната, схована від сторонніх очей, відгороджена білими матовими стінами, які приглушено світилися зсередини. Вони лишали по собі враження, ніби нас затягнуло на космічний корабель, й ми вже далеко від Нью-Йорка та взагалі нашої планети й галактики.

Ґречні прибульці завчасно потурбувалися про частування — на столику у вигляді чорного куба, розташованому поміж двох сріблястих диванчиків, занурена в лід, вже чекала пляшка шампанського, а біля неї — таріль із фруктами.

Тоні дав ще кілька вказівок кудрявій панянці, що виступала нашим гідом, й вона миттєво чкурнула виконувати їх. Доки я, ледь не роззявивши рота від здивування, глипала на платформу. Раніше я бачила кілька знімків, проте зараз, перебуваючи за п’ять кроків від неї, не зовсім розуміла, що відчуваю: чи вабить мене можливість спробувати все самостійно, чи це занадто авантюрно для мене, елітної стриптизерки-прибиральниці. Здається, саме так колись мене назвала матуся.

— Ну як? Годиться для покращення твого настрою?

Кивнувши та не підіймаючи очей на боса, я зняла шкірянку й кинула її собі за спину, сподіваючись, що куртка впаде на диванчик, не на підлогу — відгороджений від усіх металевою сіткою подіум вщерть заволодів моєю увагою.

Людей на ньому було не так вже й багато. Їх час від часу зрошували завіями алкогольної пари, котру ті блискавично розтирали по собі, утворюючи величезний вузол з тіл: по оголеним ділянкам шкіри ковзали долоні, вуста, язики. Це і є та сама фішка «Туману»: він усюди, він штовхає на безглузді розпусні вчинки — навряд ті люди, котрі вилизували одне одного як кицьки, перемазані вершками, знайомі між собою. Чи познайомляться після цього чудернацького танцю.

— Почекай трохи, це ще не самий розпал, — пояснив Соретті. Позбувшись піджака, бос залишився у білій сорочці, і я ні на мить не сумнівалася, що ще до завершення ночі вона вбере в себе й спиртне, й ще бог знає що. Бідолашна Сильвія. Мабуть, вперше я по-справжньому пожаліла її.

— Повірю тобі на слово, — мовила я, всідаючись навпроти Тоні.

Він ображено скривився.

— Чого ти так далеко? Я не кусаюся.
— Ти засоси лишаєш сплячим дівчатам, це гірше.

Нехай навіть не сподівається, що я забула про те.

Його губи прикрасила лукава посмішка, гідна самого диявола.

— Ти ще матимеш можливість помститися, Бессі.

— Було б бажання скористатися нею.

Сумувати у царстві гучної музики й напівп’яної шаленої публіки — той ще талант, котрим я не володіла.

— Гаразд, — погодився бос, ніби сприйняв цю фразу за особистий виклик, — поліпшимо трохи статистичну вірогідність цього.

Здійнявшись з місця, він схопив пляшку й наповнив наші келихи. Один з них запропонував мені з таким завзяттям в очах, що я піддалася миттєво — схоже, вибору в мене немає, доведеться пити ще.

Кепська ідея — змішувати вино із шампанським, геть кепська. Та я була не проти трохи звеселитися.

Грайливі бульбашки поколювали ясна, вибухали на язиці, а думки після додаткової порції випивки одразу втратили кілька кілограмів. Оце я дарма. Я тут із Тоні, а він, як той Люципер на прогулянці, з ним не можна втрачати пильність. Пекельний вікенд — файний приклад, чому я маю не спускати з нього очей. Можливо, ми й насипали Петрі перцю чилі під хвіст, та її братик профі у питаннях ефективного й розпусного самознищення, й він потопить з собою усіх, до кого дотягнеться.

Випрямивши спину, намагаючись не розлучатися з концентрацією уваги, я обвела пальцем цей віп-кабінет.

— Тобто ніяких підступів?

Навряд зі стіни подібний до мерзенної примари вийде Джаспер, та хто його знає, того Соретті, точно не я.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍