Читати книгу - "Віддана босу за борги, Марк Логан"

11.4

Прийшовши у загальний зал, я скликаю дівчат, хто не був зайнятим, у невеличку відпочивальну зону та оголошую їм, що відтепер Марта за головну.

Дівчата теж починають розпитувати, куди це я їду і чи на довго. І що я маю їм сказати? Що чоловік, якому я довіряла більше, ніж усім, іншим зник, покинувши мене саму? І що його друг вимагає народити йому дитину, а якщо я не погоджусь, то він посадить мене у в’язницю? 

Звісно, я не стану про таке розповідати. Тому розтягую губи в усмішці. Сподіваюсь, що це виглядає натурально, і я не схожа зараз на живу ляльку із фільму жахів. 

— Все згодом, — відмахуюсь і, попрощавшись, іду геть.

Поспішаю. Не тому, що Андрій дав мені всього двадцять хвилин. Я з дитинства була пунктуальною, тому що добре відчувала плин часу і ніколи не запізнювалась. Тож і зараз я владнала термінові питання швидше, ніж за відведений термін. Просто я боялась розплакатися. 

Весь цей час, з того моменту, відколи зрозуміла, що Стас зник, на публіці тримаю себе у залізних рукавицях, забороняючи навіть крихту емоцій.

Жену геть думки про останні події та становище, в якому опинилась. І поруч із кам’яним Андрієм та його бездушним оточенням це не важко. 

А тут, у моєму салоні, де усіх своїх дівчат я підбирала особисто і кожна з них мені наче сестра, сльози самі по собі просяться назовні. 

Хочеться скинути маску сильної та незалежної, як у дитинстві поскаржитись на несправедливість цього світу. І тут доречним буде гірко розсміятися. Тому що сильною і незалежною жінкою доволі легко бути, коли за твоєю спиною стоїть сильний чоловік. А якщо він не тільки сильний, а ще й розумний — це взагалі джекпот. 

Тому що він підтримує так, що навіть не помічаєш цього. 

Здається, що все сама зробила, всього досягла самостійно. І тільки коли він зникає, розумієш, як все було насправді. 

Зараз я маю бути сильною. Не просто вдавати із себе таку, як раніше. А по-справжньому. Адже подбати про мене більше нікому. 

Перед тим, як сісти в автомобіль,  обертаюсь до будівлі. Махаю рукою дівчатам, які всі колективом завмерли біля панорамного вікна, після чого сідаю у машину. 

Десь на межах підсвідомості пульсує відчуття, що я добровільно застрибую у пастку і власноруч за собою її зачиняю. І миттю жену від себе цю думку, як і більшість із тих, що мені не допоможуть. 

Я витримаю все, я все переживу. Але для цього треба берегтися.

Мирних вихідних. До зустрічі в понеділок (сподіваюся зі світлом) Шалено вдячний за вподобаки та коментарі! 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍