Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А ще вона точно знала, що пташка, яка б’ється зараз в її власних грудях, — саме серпокрилець. Замкнений у чорну духоту людського тіла, він відчайдушно намагається вирватися зовні, не здатний більше витримувати рабства земного тяжіння. Дівчині здавалося, вона почуває біль і жах, як ота крихітна пташка там, усередині неї, — в суцільній темряві, в задушній відсутності надії… І єдиний спосіб допомогти бідолашній — випустити в небо.
Їй здавалося, що найпростіший спосіб зробити це — ступити вниз із холодного засніженого карниза.
Вона подумала, що, мабуть, зустрічаються й інші душі — схожі на позбавлених гидливості нахабних ворон, які прокладають повітряні коридори від звалища до звалища. На тих ворон, що готові відібрати їжу в найголоднішого пса, а потім зжерти і його самого, — коли той спустить дух від виснаження й холоду. Таким, напевно, незле в будь-яких тілах, поки вони ситі та в теплі. Але душі-серпокрильці інакші. Вони зневажають відпочинок і затишок, вони проміняли солодкий досвітній сон на божевільні швидкісні віражі й нагоду розбитися в одному з них. Вони точно не заслужили на задушливе ув’язнення!
Ось чому вона збирається випустити одну з них просто зараз. Особисто.
Дівчина, яка погано розбиралася у пташках, навіть не підозрювала, наскільки точною виявилася її аналогія. Але найголовніше, вона не знала, що, впавши на дно небесного океану, серпокрильці рідко здатні злетіти самостійно. Як і багато душ не можуть пробитися до світла, якщо бодай раз дозволяють собі досягти дна. І тому виструнчилася на підвіконні у повен зріст — так, що все її тіло виявилося по той бік вікна, а босі пальці ніг занурилися у снігову шапку на хисткому металевому карнизі. Їй здавалося, що падіння стане початком польоту.
Якоїсь миті вона відчула болісну кольку сумніву, але пов’язану лише з тим, що це був третій поверх, а дорогу внизу вкривав товстий шар пухнастого снігу, який випав за ніч. А потім вона побачила, як сизу ранкову сутінь розрізало світло фар автівки, що наближалася, і план у її голові визрів остаточно. Вона подумала, що тепер уже напевно все вдасться: якщо впасти просто перед машиною, то її затія приречена на успіх. Отже, внутрішній серпокрилець, який так утомився від стотонної туги, вирветься в сутінки, що чекають на сонце! Щоб зустріти цей світанок разом із небом.
— Залишилося ледь-ледь… — сказала вона, уважно стежачи за тим, як рухається заграва автомобільних фар. — Зовсім трішечки… І ми будемо разом.
З ким разом, вона не уточнила, тому що пояснювати було нікому, та й ніколи — глибоко вдихнувши, дівчина, яка погано розбиралася в пташках, приготувалася стрибнути.
— Щодо вашої роботи, — знову озвався Чоловік у Червоному.
Андрюха відволікся від порожніх дворів й обернувся.
— А що, як я скажу, що причин, через які люди коять зло, всього лише сім? — продовжив той. — Ні більше, ні менше! Сім — от і вся ваша «ціла наука»!
— Типу… Сімох гріхів чи як?
— Смертних гріхів, — виправив Харитон.
Андрій гмикнув.
— Як у тому фільмі? Коли маніяк-убивця загодував до смерті товстелезного чувака-ненажеру?
— Непоганий фільм, — погодився Харитон, ніби й не вловивши глуму. — Але «зажерливість» — це неправильний переклад із латини. Гріх зветься «ненаситність», а це, погодьтеся, все змінює.
— А ви цікавитеся релігією?
— Скажу так: мене цікавить пітьма. І вас, я бачу, теж — якщо обрали роботу копатися в людських пороках.
— Оце ви закрутили… — неуважно відповів Андрій. — Я не ставлюся до цього аж так по-філософському.
— Не має значення, як до цього ставитеся ви, — зітхнувши, прорік Харитон. — Важливо, що з цього приводу думає вона!
— Думає хто?
— Якщо ви цікавитеся пітьмою, то й пітьма, безсумнівно, цікавиться вами! — загадково проказав Харитон.
— Це Ніцше?
— Це ви. Остерігайтеся перетворитися на чудовисько, якщо б’єтеся з ними, — оце вже Ніцше. І теж — про вас.
— Мені здається, ви ускладнюєте, — мляво відповів Андрій, не надто бажаючи занурюватися в нову дискусію.
— Цілком можливо! Адже ви точно підмітили: людина — тварина. Помилка тільки в тому, що ви знімаєте з неї відповідальність. Але ж призначення великого мозку саме в цьому — в умінні відрізнити світло від темряви! А що ж людина? Використовує його з протилежною метою. — Харитон вишкірився, дивлячись у темряву вітрового скла. — Вона прекрасно пристосувала свій мозок, щоб створювати виправдання.
Автобус повернув у вузький проїзд між двома п’ятиповерхівками, тісно притискаючись до однієї з них, наче кіт, що вирішив потертися об одвірок. Будинки затулили досвітнє небо. Головним джерелом світла тепер було холодне сяєво ліхтарів на площі, що показалася попереду — так, наче ранок відступив і вони знову повернулися в ніч.
— Так от, іронія в тому, — стиха продовжив Харитон, — що коли ви відчуваєте під язиком мідний присмак монети, всі ваші виправдання руйнуються! Ви розумієте ціну кожному вчинкові й усвідомлюєте, що зло, яке ви коїли, ніколи не було відносним, а ви чудово відали, що творили. Завжди. І ось тут вам стає по-справжньому страшно, хоч би як ви, Андрію Олександровичу, прикидалися атеїстом!
— Чого це я, по-вашому, прикидаюся! — здивувався Андрій.
— Бо є різниця між тим, хто не повірив, і тим, хто перестав вірити! Перестає не той, хто засумнівався. А той, хто зачаїв на Нього образу.
— І на що ж, по-вашому, образився я?
— Та звідки я знаю! Може, у вас сталося щось таке, чого Господь, як вам здається, не мав права допустити… — він картинно поклацав пальцями, ніби добираючи приклад. — Щось схоже на трактор «Кіровець», що вилетів на перехрестя й обірвав чиєсь життя!
Андрюха смикнувся, як від ляпаса. Він остовпіло витріщився на Харитона, але слова застрягли в нього у горлі, коли наразився на важкий, пильний погляд довговолосого — в напівтемряві кабіни йому здалося, що Харитонові очі світяться.
— Ти запитував, про що були твої думки? — утробно промовив Чоловік у Червоному. — Про таку собі дівчину Алісу, яка взяла подовжувач на три розетки, прив’язала його до люстри і точнісінько опівночі — повісилася! І ти, Андрій Олександрович… Ти саме намагався придумати виправдання й переконати себе, що не винен у її смерті!
Мабуть, якби Андрюха мав іще бодай секунду, він заволав би: «Звідки ти знаєш?!» — так голосно, як лише міг. Або навіть не так. Він заволав би: «Ти хто?!», тому що ця думка була єдина в його голові, коли Харитон вимовляв останні слова. Але цієї миті крізь підсвічену фарами снігову млу звідкись згори зіслизнуло щось велике й обвалилося на лобове скло.
Удар пройшовся коротким відзвуком по металевому косяку, аж автіка здригнулася. Тріснуло в тисячі місцях лобове скло. Щось вигукнув Харитон, максимально тиснучи на гальмо. Андрія кинуло вперед. На мить йому здалося, що він завис у невагомості разом із мідною монетою з профілем Афіни, що вилетіла з долоні. А потім авто, присівши на передніх колесах, зупинилося, — лобове скло розсипалося скляними бризками, а оте щось, що впало згори, зіслизнуло з короткого капота в сніг. Андрій
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я бачу, вас цікавить пітьма», після закриття браузера.
