Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

мені влаштовувати комедій. Ми всі тут важко працюємо, не можна присікатися до кожного, людям треба іноді розслаблятися, інакше все окошиться на мені.

– Розслабляйтеся самі з собою.

Він кинув на неї веселий погляд:

– Мені здавалося, що тобі подобається жартувати.

– Мені подобається тоді, коли я цього хочу.

Від злобного тону Ліли він посерйознішав. Тоді вказав їй на двері: іди, працюй.

Але відтоді щоразу, як зустрічав на території фабрики, заговорював до неї перед усіма і робив якийсь зичливий комплімент. Це врешті визначило Лілин статус на фабриці: вона у фаворі в молодого Соккаво, а тому краще дати їй спокій. Це, схоже, підтвердилося одного пополудня, коли відразу після обідньої перерви дорогу їй заступила огрядна жінка на ймення Тереза і насмішкувато сказала: тебе кличуть до сушильного цеху. Ліла пішла у прямокутне приміщення сушильного цеху, повне ковбасних виробів, що в’ялилися, звисаючи зі стелі у жовтявому світлі. Там вона побачила Бруно, який удавав, ніби щось перевіряє, але насправді хотів побалакати з нею.

Він ходив по цеху, з виглядом знавця мацав і нюхав ковбаси, тим часом розпитував її про Пінуччу, її зовицю, а потім – і це прикро вразило Лілу – сказав, не дивлячись на неї і вдаючи, ніби розглядає палку сопрессати[5]: вона не була щаслива з твоїм братом, того літа вона закохалась у мене, як ти закохалась у Ніно. Він пройшов далі і, повернувшись до неї спиною, додав: з нею я зрозумів, що вагітні жінки дуже полюбляють кохатися. Тоді, не давши їй часу відповісти, зіронізувати або розсердитись, він зупинився посеред приміщення і заявив, що взагалі-то вся ця фабрика ще змалечку викликала в нього огиду, але тут, у сушильному цеху, він завжди почувався добре, тут він отримував певне задоволення, відчуття завершеності, розуміння, що вироби тут визрівають, улежуються, поширюють свій запах, готуються вийти на ринок. «Дивись, помацай, – сказав він їй, – вони вже підсохли, затверділи, понюхай ці пахощі: вони схожі на запах чоловіка і жінки, коли вони обіймаються й пестять одне одного – тобі подобається? – якби ти знала, скількох дівчат я приводив сюди ще хлопчиськом». Тут він обійняв її за талію, ковзнув губами по довгій шиї, одночасно стискаючи сідниці. Він немов мав сто рук, які з шаленою швидкістю шастали то поверх халата, то під ним; він сопів, обмацуючи її без жодної насолоди, у полоні чистої хоті.

Лілі ж усе це, починаючи від запаху ковбас, нагадало брутальність Стефано, і на кілька секунд сили залишили її, вона злякалася, що він її вб’є. Відтак її охопила злість, вона вдарила Бруно в обличчя й між ногами та заверещала: «Ти, засранцю, у тебе там нічого нема, ану, витягни його тільки, я відразу його тобі відірву, мудак!»

Бруно відпустив її і зробив крок назад. Торкнувся губи, яка кривавила, знічено захихотів і пробурмотів: «Вибач, я думав, ти хоч трохи мені вдячна». Ліла крикнула йому: «Хочеш сказати, що я мушу віддячити, інакше звільниш мене?» Він знов захихотів, похитав головою: «Та ні, не хочеш, то й не треба, я ж вибачився, що тобі ще потрібно?» Але вона геть розлютилася, тільки тепер відчула на своєму тілі сліди його рук і знала, що це відчуття не зникне, що його не можна змити милом. Відступила до дверей і сказала: «Цього разу тобі пощастило, але проженеш ти мене чи ні – однаково я ще примушу тебе проклясти ту хвилину, коли ти насмілився мене торкнутися». Вона вийшла, а він тим часом бурмотів: «Що я тобі такого зробив, я ж нічого не зробив, ходи сюди, аби ж то були найбільші проблеми, ну ж бо, помирімось».

Вона повернулася на робоче місце. Тоді вона працювала в цеху, де в казанах готувався фарш, вона була там кимось на кшталт прибиральниці, яка, крім усього іншого, мала постійно витирати вічно мокру підлогу. Едо, якому вона колись мало не відірвала вухо, поглянув на неї з цікавістю. Усі робітники й робітниці не спускали з неї очей, коли вона, палаючи люттю, поверталася з сушильного цеху. Ліла ні на кого не дивилася. Схопила ганчірку, жбурнула її на плитку й почала витирати підлогу, на якій тим часом утворилось болото, голосно і погрозливо викрикуючи: «Побачимо, чи ще якийсь сучий син насмілиться наблизитися до мене!» Усі зосередились на своїй роботі.

Щодня вона чекала звільнення, але цього так і не сталося. Коли вона наштовхувалася на Бруно, він лагідно їй усміхався, а вона відповідала холодним кивком. Отже, пригода ця не мала жодних наслідків, крім огиди до тих опецькуватих рук та сплесків ненависті. Але Ліла зі звичним для неї гонором далі не зважала ні на кого, тому майстри знов узялися допікати їй: перекидали з одного робочого місця на інше, примушували працювати до виснаження, лихословили. Очевидно, вони одержали на це дозвіл.

Енцо вона не розповідала нічого – ні про майже відірване вухо, ні про напад Бруно, ні про знущання, ні про щоденну важку працю. Коли він питав, як справи на ковбасній фабриці, вона саркастично відповідала: «А чому ти не звітуєш мені, як справи там, де працюєш ти?» Він замовкав, Ліла трохи кепкувала з нього, а потім вони обоє сідали за вправи заочного курсу. За цими заняттями вони ховалися багато від чого, а найбільше – від запитань про майбутнє: ким вони є одне для одного, чому він піклується про неї і про Дженнаро, чому вона це приймає, чому вони вже давно живуть під одним дахом, але Енцо щоночі марно чекає, що вона прийде до нього; крутиться в ліжку з боку на бік, виходить до кухні нібито напитися води, кидає погляд на наполовину засклені двері, щоб побачити, чи вона вже вимкнула світло, і розгледіти її тінь. Німа напруга – постукати? Впустити його? Сумніви в нього, сумніви в неї. Тому вони воліли обманювати себе, розважаючись побудовою блок-схем, наче це була розумова гімнастика.

– Створімо схему відкривання дверей, – казала Ліла.

– Створімо схему зав’язування краватки, – казав Енцо.

– Створімо схему зав’язування шнурівок на черевичках Дженнаро, – казала Ліла.

– Створімо схему приготування кави у кавоварці, – казав Енцо.

Вони сушили собі голови, укладаючи щоденну дійсність у схеми, від найпростіших дій до складніших, хоча завдання з Цюриха цього не вимагали. І не тому, що цього хотів Енцо, а тому, що Ліла, як завжди, хоч і почала неохоче, але з кожним вечором запалювалась дедалі більшим ентузіазмом і попри те, що вночі в помешканні було дуже холодно, вона заповзялася звести весь той жалюгідний