Читати книгу - "Я теж її кохаю, Юлія Бонд"

8.2

Єгор

Коли я був звичайним викладачем в університеті, то міг лише собі дозволити повечеряти в "Бистро" чи шаурмічній. У молодого фахівця зарплата невисока, а хабаря я не брав. Тому про вечерю у ресторані міг лише мріяти.

Зараз я ходжу в ресторани швидше від нудьги, ніж від бажання щось з'їсти. І сьогоднішня вечеря в "Хмарах" – зайве підтвердження цього.

Зустрівшись зі старим знайомим, ми пропустили кілька келихів міцного напою, заодно обговоривши можливу співпрацю. Його фірма займається виробництвом будівельних матеріалів, тому розмови, як і зустріч, виявилися не дарма.

Завершивши вечерю, прощаюся з потенційним партнером та йду до виходу. Але на півдорозі мене щось змушує подивитися у бік бару. І остовпіти.

Її я впізнаю зі спини.

Тому не роздумуючи, беру курс до бару.

Не кажучи ні слова, влаштовуюсь на сусідній вільний стілець і замовляю у бармена випивку. Юля мовчить, хоча я достеменно знаю, вона помітила мене з першої секунди, як я з'явився в полі її зору.

– Поганий день? – Запитую я, коли промовистий ігнор Юлі починає мене напружувати.

– Трохи, – посміхнувшись, Юля одним махом осушує келих і просить бармена повторити.

Крутонув стілець, опиняюся до Юлі обличчям. Дивлюся на неї довго, пронизливо, відчуваючи, як стискає грудну клітку. Виглядає Сабірова паршиво. Мабуть, справді сталося щось жахливе.

– У мене весь вечір вільний, – кажу я, помічаючи, як губи Юлі викривляються в усмішці.

– Навіть не мрій, – відповідає вона і знову випиває увесь келих з алкоголем.

А коли просить бармена повторити, наважуюсь зупинити колишню, торкнувшись зап'ястя.

– Зменш обертів, дівчинко. Тобі сьогодні вистачить.

Проковтнувши короткий смішок, Юля нарешті повертає голову в мій бік. Не моргаючи, дивиться впритул. А мені так хочеться в цей момент торкнутися її обличчя та погладити гостру вилицю. Але я стримуюсь, розуміючи, що до цього ресторану вона могла прийти не сама. До речі, її затятий чоловік у курсі, де зараз пропадає кохана дружина?

– А ти мені ніхто, Єгоре Антоновичу, щоб наказувати.

– Ніхто. Але міг бути кимось, якби ти не виявилася такою стервою десять років тому.

Закотивши очі, Сабірова цокає язиком, мовляв, те й воно.

– Повтори, – звертається Юля до бармена, але я знову втручаюся.

– Мінералки їй, будь ласка. І весь посуд, що вона зараз розіб'є, включіть у мій рахунок.

– Та ким ти себе уявив, чорт забирай? – Обурившись, Юля хапає з барної стійки порожній келих. – Хочеш заплатити за розбитий посуд? Будь ласка.

Із задоволенням спостерігаю, як Сабірова випускає з пальців порожній келих і той пікірує на підлогу. Розбивається, звісно.

Усміхаюся. І підморгую бармену, щоб підсунув під руку Юлі ще кілька. Нехай як слід виплесне свої емоції, раз говорити зі мною не хоче. Їй це точно зараз потрібно.

Заспокоївшись, Юля підхоплює сумку, що висить на спинці стільця, і швидким кроком йде геть. Розрахувавшись за випивку та розбиті келихи, поспішаю наздогнати Сабірову. Але застаю Юлю вже на вулиці, коли вона сідає у таксі.

Відчинивши дверцята, забираюся в салон таксі й прошу колишню посунутись. А водієві диктую мою домашню адресу.

– А ти не знахабнів, Єгоре Антоновичу? – Обурившись, Юля відсувається від мене на інший край дивана. – Вали звідси. Інакше я зателефоную своєму чоловікові.

– Дзвони.

Плескаючи віями, дивиться на мене ошелешеним поглядом. Так, Сабірова, саме так. Чоловікові ти не подзвониш, а поїдеш зараз зі мною. Тому що твій шлюб не вартий ламаного гроша в базарний день.

 

___________________

Від автора. Дякую усім за підтримку. Я радію, що ви відгукнулися. Сподіваюся, що ми з вами знайдемо спільну мову, та я зможу закріпитися в українському самвидаві. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍