Читати книгу - "З різних світів, Вероніка Суховська (Shannon)"

Розділ 14

— Вони знов прийшли, — насупився батько. — Мабуть, зиму рани зализували, і ось нарешті зібрались з новими силами. Вчора була бійка за Вілаєм.

Мама стиснула губи, як тільки почула це. Вона давно вважала, що її чоловік бере надто багато на себе. Він закашлявся, прикривши рота. Вже скоро йому має стати легше. Ще місяць-два, й на дворі стане дуже тепло, тож кашель має послабитись. 

— Ти ж не збираєшся йти у бій за першим покликом? Дозволь мені. — Обережно сказала Кора, й, побачивши хмурий погляд у свій бік, додала: — Доки не одужаєш. 

— Й мови бути не може! Це моя земля, і я не буду сидіти й чекати на диво, тим паче коли моя донька так рветься у бій!

Не маючи сил слухати цю маячну й далі, мати залишила їх двох на кухні. Вона була спустошена через це. Війна відіймала багато сил. Війна змушувала її чоловіка знову і знову брати до рук рушницю, хоча той давно вже не в віці для цього. Війна змушувала її доньку наглядати за чудовиськом, що от уже рік живе в їхньому підвалі, і це не рятує від загарбників так, як мало б. Вона народилась у війні. Її батько помер на фронті. Її мати лікувала поранених бійців в них вдома, і жінка навіть не памʼятала нічого з дитинства, окрім купи болю й крові. За що борються?.. Вона давно вже була впевнена: воно того не варте. Хоче ворог, щоб вони здались, то може вже варто здатись й жити спокійно? Тільки-но ні її чоловік, ні донька, не готові були б почути щось подібне. Тому жінка обрала те єдине, що обирала завжди: надати вибір їм і підтримати сімʼю. Аби не чути лайку, вона вийшла на двір — на неї завжди чекало багато роботи в саду.

Тато черговий раз закашлявся посеред фрази. Чоловік почервонів, але, тільки здалося, що кашель відходить, ноги його підкосились. Кора миттєво опинилась поряд, підтримуючи тата. Перекинула його руку собі за плече й підвела до стільця, допомагаючи сісти. Як тільки кашель припинився, подала татові води, ледь розчувши, що він просить провести його до ліжка. Він ледь дійшов до спальні, тримаючись за доньку. 

— Тобі не стає краще, — помітила Кора, вже з пів години сидячи навпроти його ліжка — нехай тато й перестав кашляти, та обличчя його було й досі покрите червоними плямами. Він повільно кивнув.

— Треба просто відпочити як слід, — сиплим, проте впевненим голосом мовив чоловік. — Завари мені той чай на травах, він прекрасно допомагає.

Дівчина не відходила від його ліжка, навіть коли мама повернулась. Тато дістався ліжка, та відтоді, як це сталось по обіді, він так і не зміг більше піднятись. Обидві жінки чергували біля його ліжка, виходячи лише аби підготувати нові ліки й відвари. Тато сильно хворів останні зими, та зазвичай до такого не доходило. 

Не дивлячись на всі зусилля, наступного дня йому стало гірше. Кора сиділа скраю його ліжка, притримуючи татову голову й горнятко, з якого він пив — сили покинули його руки. Мама сьогодні півдня лаялася на нього — не міг вчасно зупинити свою жагу брати участь скрізь в усьому, тепер здоровʼя нагадує йому, на що дійсно варто звертати увагу. Й Кора, й тато розуміли, що вона просто дуже переживає за нього й саме в такий бік виражає свої хвилювання.  

— Вище носа, мала, — старий усміхнувся одними очима, коли його донька прибрала горнятко. 

— Все буде в порядку, — кивнула Кора, намагаючись придати голосу більше впевненості.

— Так. Не давай забрати Еріка. Він — гарантія, що ти й мама будете у безпеці. І памʼятай: жодна магія не змінить того, що має статися. Магія — не ліки проти всіх хвороб, Кора. 

— Памʼятаю, — тихо сказала вона. Тато все ще з блиском вгадував її думки, хоча майже не міг рухатись. А саме, що Кора ледь не плакала, думаючи про те, що будь в їхніх жилах хоч крапля істинної істрадельської магії, кашель не мучив би його роками. Й зараз вони б підняли тата на ноги всього лише кількома напоями, що за допомогою магії стали б цілющими.

— То нагадай мені, що таке магія? — мʼяко спитав він.

— Магія — це те, що вже за кілька тижнів на деревах зʼявиться листя. Це рівність, — вона кинула погляд у вікно, ледь стримуючи сльози й пригадуючи, як в дитинстві те саме казав їй тато. 

— Так, саме так. То є рівність, і справедливість, — пробурмотів чоловік.

Дівчина подивилась на нього, та тато вже заплющив очі. Його тихе посапування навіть уві сні часто переривалось на кашель. Кора сиділа біля нього майже всю ніч, слідкуючи за його диханням. Доки біля третьої години її не змінила мама, дозволивши доньці заснути в кріслі поряд із ліжком.

   

Наступні кілька днів Кора не ночувала у своїй кімнаті. То була якась інша, більша й світліша, аніж її. Чоловік лише припускав, що, можливо, дівчина поміняла кімнату. Та спитати не наважувався, бо це викликало б питання вже з її сторони, а відповідь Кора давно вже відмовилась сприймати. Він обіцяв, що більше не заговорить про це, та ночами, залишаючись наодинці із власними думками, думав. 

Чому саме вона? Що такого особливого в дівчині, що от уже майже рік доглядає його? Окрім того, що Кора завжди піклується про нього, проводить з ним час, розмовляє, розповідає історії й робить це від щирого серця, а не тому, що мусить? 

Чоловік міг притягнути за вуха теорію щодо того, чому це почалось саме з вовка. Вовки давно вже йшли поряд із ним. Щоправда, раніше ці тварини його не кусали. Однак факт укусу був не такий дивний, як той, що Ерік дійсно відчував дівчину. Він вже давно заплутався, що сталось раніше — чи то прийшов у захват від того, що Кора його зовсім не боялась, чи звернув увагу на те, як дівчина захоплюється, розповідаючи йому казки. Чи то заповажав її батька, чи зрозумів, що завжди знає, де знаходиться Кора. Кора, Кора… Чому саме вона? Що такого було в цій дівчині, що із сотень людей навколо Ерікова підсвідомість зосередилась саме на ній? На дівчині, що була молодша на добрих сім років від нього. Чоловік не розумів, які саме почуття має до неї, і яким з них дав початок їхній дивний звʼязок, а які зʼявились самі собою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍