Читати книгу - "Морочист, Оскар Бласт"

Розділ 19

Все-таки я переоцінив свої сили, мене злегка хитало. Чи то я трохи втратив крові, чи то давалася взнаки втома. Давно вже не відпочивав нормально, а все так закрутилося, що ні́коли було і вгору глянути. Може, саме тому я так по-дурному й попався.

Для проникнення в Купол обрав один із чорних ходів. Він знаходився ліворуч від дороги, біля якої ліхтарі знехотя освітлювали центральний вхід. У сірій дощовій мжичці, яка почала сіятися на голову, вікна Купола чорніли великими опуклими півсферами, лише на вершині сяяло одне освітлене вікно, там хтось ще не спав у таку пізню пору.

Я перейшов перехрестя й повільно побрів по тротуару, а потім шмигнув за вигин Купола, опинившись через метрів двадцять перед високими залізними дверима. Кодовий замок кліпнув мені блакитним екранчиком, неначе запрошував увести код, який я не знав. Зрозуміло, вони були замкнені. Для годиться поторсав ручку дверей. Активував особливий зір, щоб прослідкувати потертості на екрані, які б свідчили про часті натискання на певні конкретні цифри, але, на жаль, там було передбачено захист від таких пошкоджень – екран кодового замка періодично самооновлювався.

Поки я роздумував над тим, що робити далі, й прокручуав кілька варіантів моїх дій, раптом відчув, що щось не те. Сіпнувся від дверей, намагаючись розгледіти в темряві потенційну загрозу, яку прямо нутром відчував, як щось злегка стукнуло мене в стегно, ноги підкосилися і я впав на землю.

- Поцілив! – почув я радісний чоловічий голос.

Я намагався встати, навіть сів, прислонившись до холодного заліза дверей. З мого стегна стирчала капсула шприца, в який, напевно, було додано снодійне. Очі самі заплющувалися, як я не опирався. Останньою думкою було жалкування, що я не встиг активувати очистку організму від отрути. Стояв у мене й такий захист. Але, мабуть, це нічого не дало б: якщо мене з моїми високими пороговими захисними функціями так швидко кинуло в майже несвідомий стан, то снодійне було неймовірно сильним.

- От зараза! - подумав я знехотя і втратив свідомість.

Отямився зі зв’язаними руками й ногами. У роті відчув силіконовий міцний кляп. Голова чомусь була дуже важкою, я спробував її підняти й сісти, бо лежав на камяній підлозі, але потім зрозумів, що на голову мені одягнули щось схоже на шолом, але дуже важкий, майже непідйомний. Від нього тягнулися якісь дроти до комп’ютера на столі в кутку кімнати.

Та це й була не кімната, а якесь, напевно, приміщення в підвалі: довге, витягнуте, без вікон, цементна підлога посіріла від бруду й вологи. Як камера в занедбаній підземній тюрмі. Під стелею скупо сіяв світло невеликий неоновий плафон.

Я вже зрозумів, що мене схопили, швидше за все, люди Самійленка. Але в камері нікого не було, лише увімкнений комп’ютер та чашка з ще паруючою рідиною на столі вказували, що тут недавно хтось перебував.

І знерухомили мене добре, сволоти! Я відчував на язику металевий присмак, а в голові шуміло й боліла ліва скроня, там, де знаходилася моя кіборгзька частина. Рана на шиї, яку отримав від волкана, теж нила.

Все-таки я напружився і якось сів, прихилившись до стіни, хотів здерти дивний шолом із голови, шкрябаючи ним об стіну – та дарма, нічого не вдалося. Та й зі зв’язаними руками й ногами робити це було дуже важко й незручно. Навіть якби й щось вдалося, то я б не встиг. У вузькі двері в кутку кімнати зайшло двоє чоловіків.

- Ага, отямився! – промовив один, підходячи ближче до мене Це був невисокий і міцно збитий чолов’яга, схожий на боксера, з широкими бровами, трохи скривленим носом і в камуфляжному одязі.

Другий же незнайомець, високий, худий, у вузьких окулярах на гострому носі, одразу ж сів за комп’ютер, почав щось там робити, немовбито не звертаючи на нас уваги.

- Поки з’явиться шеф, ми самі з тобою потолкуємо, - проговорив «боксер», засукуючи рукави сорочки.

- Не чіпай його, Грушо, він нам потрібен у притомному стані, - спробував зупинити його напарник, обернувшись і блиснувши окулярами. Схожий був на схимця, я помітив один чи два залізні зуби.

- Я йому за Жука та наших братанів руки й ноги поламаю! Вони ж шефові не потрібні? А голова й так наша, я її не чіпатиму! – зі злістю огризнувся Груша, як назвав його напарник.

Він підійшов до мене впритул й боляче копнув ногою в бік, я скрючився і впав на підлогу. Кричати й огризатися не міг, бо мав заліплений кляпом рот. Біль був терпимий, все-таки больовий поріг у мене високий, але сама ситуація дуже не подобалася. Я влип по-серйозному.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍