Читати книгу - "Відшукати скарб, Анітка Санніфео"

Розділ 14

Олексій ахнув.

– Що? Яку мрію? – він змахнув золотистий пилок, що встиг осісти на його волоссі.

– Заповітну, – хіхікнула фея. – Не бійтеся. Ви навіть не помітите, що чогось позбавилися. Це гарна ціна. – Фея з насмішкою подивилася на мандрівників. – До того ж не всім мріям судилося здійснитися. А я їх колекціоную. І колись знайду того, кому ця ваша мрія дійсно принесе щастя.

– Яку мрію ти хочеш у мене забрати? – Руора пропалювала феєчку невдоволеним поглядом.

– Яка ти хитра! Це так не працює. Ідіть, відпочивайте, а на ранок ви й самі не помітите, що позбавилися чогось. Звичайна фейська магія.

Еліна знову дістала зі своєї торбинки жменю золотого пилку та жбурнула в бік Руори та Олексія. Навколо них утворилася золотиста хмарка. Вони почали кашляти та чхати.

– Ось й все. Мій ритуал завершено.

Феї наостанок усміхнулася та розчинилася у повітрі.

– Дарма ми на це погодилися. У мене не так багато мрій, щоб з ними розставатися, – проговорив Олексій.

– У мене лише одна мрія. Точніше – дві. Зупинити війну та дізнатися правду про загибель мами. І жодну з них я не готова віддати феям. Але як бачиш я все ще тут й не збираюся здаватися чи повертатися.  Ходімо, на ліс опускаються сутінки.

Руора прив'язала коней до дерева, адже знала, що феї стримають своє слово та наглянуть за тваринами. Та й тут було багато смачної для них трави й невеликий струмок.

Взявши за руку Олексія ельфійка потягнула його за собою. До будинку, про який говорила Еліна, було близько п'ятнадцяти хвилин пішки. Вони бачили цей будинок, тільки от відстань до нього виявилася оманливою, наче навмисно збиваючи з правильного шляху та подовжуючи пригоди у лісі.

Олексій ніколи не бачив таких яскравих фарб. Ліс здавався йому іграшковим, ніби намальованим. Он дерево із синім стовбуром та червоною шапкою з листя та квітів. А поруч з ним жовті, зелені, фіолетові... Всі кольори веселки з'єдналися у приголомшливій композиції зачарованого феями лісу.

– Тут є дикі тварини? – запитав чоловік.

– Тут багато птахів та ящірок, схожих на маленьких дракончинят. Можливо, є інші, але я про них не чула. І будь обережний, пташки чудово розуміють наші розмови та можуть переказати їх своїм хазяйкам.

Олексій подивився на дерева, між гілками яких дійсно ховалися пташки. Але розгледіти їх було вкрай важко. Вони чудово маскувалися серед різнокольорових гілочок. Лише їхні пісні й видавали присутність пташок проміж гілок.

– Мрія, мрія, – лунало з різних боків.

Олексій мовчки йшов слідом за Руорою, яка впевнено рухалася вузькою стежкою, оминаючи колючі рослини та кущі, що траплялися під ногами.

Віддати мрію. Але як? В нього вона була одна-єдина – повернутися додому.

Віддати своє повернення феям та залишилися в Адарі? А що на нього тут чекає? Цей світ хоч й магічний, але не виглядає безпечним. Тут он теж багато підступів. Та й ким він тут буде? А сім'я? Що станеться з його батьками? Невже він ніколи не побачить їх? А друзі? А власне щастя? Йому хотілося мати власну сім'ю, дружину, дітей. Можливо, не зараз, а трохи згодом. І все ж таки. Чи зможе він тут зустріти дівчину, яка зробить його щасливим?

Олексій зітхнув та поглянув на Руору. В цей момент ельфійка якраз обернулася й подивилася прямо на нього.

Чорне волосся водоспадом спадало з її плечей, а в зелених очах вирувала ніжність й разом з тим зухвалість. Заради цього погляду можна віддати своє повернення. Ще ніхто не дивився на нього так. Руора – сильна та незалежна дівчина. Можливо, навіть, сильніша за нього. Але в цей момент Олексію кортіло подарувати їй бодай краплю турботи та захисту. Він не може сперечатися та опиратися подіям, що зараз з ними відбуваються. Ні. Він має підтримати її. Допомогти знайти артефакт, що може зупинити війну. Для нього це все звучало дивно. Але щось всередині нього благало його подарувати їй бодай надію. А її посмішка. За неї можна віддати й свою мрію.

– З тобою все гаразд? Ми майже прийшли, – дівчина вказала рукою на будинок, що розташувався на березі невеликого озера. Їм залишилося лише перейти дерев'яний місточок.

– Так, все гаразд. Олексій мотнув головою. Дякую. Ти так багато робиш для мене.

– Пусте, – махнула вона рукою.

– Вибач. Я поводив себе як слабак. Я готовий відмовитися від своєї мрії. Заради тебе, – поговорив Олексій та підійшов до дівчини.

– Що? – не зрозуміла Руора.

– Я хочу піклуватися про тебе. Дозволиш мені? – запитав Олексій.

– Ну, спробуй, – повільно відповіла Руора.

Ніхто ніколи раніше не піклувався про неї. Крім батька та брата. Та й вона сама тримала дистанцію й нікому не дозволяла порушувати особисті кордони. Олексій став першим, кому вона довірилася. Відчувала, що він не зрадить.

– Дякую, – кивнув він. – Це місток не виглядає надійним, надто хиткий. Давай я піду першим. – Олексій міцно стиснув руку дівчини та зробив крок.

Місток під ними справді захитався. Але Олексій впевнено зробив ще один крок. Міст, який здавався невеликим, зараз здавався чи не вдвічі довшим. Вони зупинилися на середині шляху, як міст знову захитався, наче гойдалка.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍