Читати книгу - "Відродження-1, Кулик Степан"

Отже, момент істини…

Піднімаю череп, оглядаю… Бінго! У потиличній частині черепа зіяє отвір. А оскільки Хантери не мають третього ока на потилиці, це може бути тільки вхідний отвір від кулі. До речі, ось і вона… Зім'ятий шматочок металу випадає через очницю в підставлену долоню. Ось і вся загадка.

«Вітаємо! Ви виконали завдання: «Дізнайтеся, що насправді сталося із сержантом Ха-Ксін?». Нагорода: 300 пунктів досвіду. 2 вільні пункти характеристик. 50 срібних кредитів.

Увага! Вам пропонується виконати чергове завдання: «Знайдіть тих, хто вбив сержанта Ха-Ксін». Термін виконання 48 годин. Штраф: варіативний. Винагорода: варіативно. Прийняти? Так/Ні?"

Трясця! Іди туди, не знаю куди, знайди то, не знаю що. Не виконаєш, будеш покараний. Можливо, боляче. І на фіга я в це вписався? Своїх проблем мало? Ні, щоб відмовитися, коли можна було петляти без штрафу. Блін, всі ми заднім розумом міцні.

Гаразд, не панікуй. Дві доби термін не малий. Може, щось підвернеться. Можна, наприклад, до того ж Возген заглянути. Він на районі міцно фішку тримає, і якщо хтось хоч щось знає, то інформація повз нього не прошмигне. Ось тільки як мені пояснити свій інтерес? Але це вже інше питання. І вирішувати його прямо зараз нема потреби. Зараз треба думати: йти далі і бити головного щура чи повертатися додому? Може, мене вже чекають? І я зараз не про Горобчика...

Хоча… Потрібний — зачекають. А в мене тут вірні гроші на підлозі валяються... на відстані кількох пострілів бластера.

Трясця! От я молодець! У сенсі — тупий баран. Ледве не заробив менінгіт на рівному місці. Адже батарею не змінив. Почав би зараз стріляти, і все... капут кошеняті. Акумулятор не магазин у ПМ чи калаші, за три секунди не поміняєш. Тут є з чим повозитись. Особливо, якщо робиш це вперше в житті, а як правильно, знаєш лише з картинок, та й то бачених років десять тому. Якщо не більше.

М-да… Вчасно я схаменувся. Не засікав, але хвилини три точно натискав і клацав... поки старий блок живлення поступився місцем новому. Дав би цей час король, ага... І наш затишний підвал підніс би своїм зубастим мешканцям чергове частування.

Дорогою до дверей, що умовно перегороджують підвал навпіл, я прибив ще трьох «смугастиків», збільшивши свій добробут на дванадцять монет. На цьому пацюки закінчилися. Залишилося лише розібратися з королем.

Плита, яка минулого разу прохід завалила, як ні в чому не бувало, знову займала своє місце, згідно з будівельним планом. Цікаво... Хоча, отримавши інтерфейс в голову, я вже нічому не дивуюся. Рухається сюди-туди, значить, так треба.

Сховавши в інвентар моргенштерн і приготувавши бластер, я взявся вільною рукою за ручку дверей і потяг на себе.

Подальші події сталися фактично блискавично, і зовсім не за моїм сценарієм.

Від потужного удару зсередини, масивні сталеві двері злетіли з петель, врізали мені по чолі, збили з ніг і привалили, притиснувши всією масою до підлоги. Важили вони, мабуть не так уже й багато, кілограм тридцять, але оскільки я був частково оглушений, то якийсь час смирно лежав на спині, і тільки посилено кліпав, намагаючись розігнати туман віями. Заодно намагаючись зрозуміти: що я бачу — реальність чи наслідок удару дверима в чоло і потилицею об підлогу?

З дверного отвору на мене кровожерно витріщалася величезна морда, що значно більше нагадує крокодилячу, ніж щурячу. Крихітні очі буквально дзюравили наскрізь, а довгий, тонкий язик зміїним жалом метався між чотиридюймовими іклами, немов тварюка облизувалася в передчутті обіду.

Приклало мене знатно, але не настільки, щоб геть-чисто забути про те, де я і які славні звірятка тут мешкають. А ще, я дуже чітко пам'ятав, що залишилося від сержанта та «бісів».

Пальці стиснулися, намагаючись міцніше обхопити ручку бластера… але, несподівано, стиснули порожнечу. Зброї не було. Мимоволі смикнув рукою, але водночас зрозумів, що не можу нею поворухнути. Тяжкі двері, як ковдра, накривали мене до підборіддя, притиснувши обидва передпліччя до грудей. І ніби зрозумівши мою беззахисність, щурячий король ступив уперед, протискаючись крізь дверний отвір.

Пам'ятаючи габарити попереднього, вбитого мною, монстра, я спершу не надто напружився, і дарма. Туша нехай і не швидко, але все ж пропихалася. Хвилина, дві — і тварюка опиниться по один бік зі мною.

Я зачовгався по підлозі, намагаючись знайти точку опори, щоб скинути сталеву накривку, але чи все ще був занадто слабкий після контузії, то просто не щастило, але зібратися з силами не виходило. П'ятки ковзали, лікті роз'їжджалися, тож ні взяти двері на жим, ні хоча б зіштовхнути їх убік, ніяк не вдавалося. Я сопів, тужився, мало повітря не зіпсував від зусилля, але все без користі. А ось у «його величності» все складалося набагато краще.

Поки боровся з непоступливими дверима, тварюка повністю пролізла в отвір і тепер стояла за два кроки від мене, з нездоровою цікавістю придивляючись і принюхуючись до незвичайної жертви. Симбіоз людини та сталевих дверей їй досі явно не зустрічався. Щурячий король ступив ще раз, підбираючись ближче, проскрипів щось сварливо і... завдав удару хвостом.

Минулого разу, завдяки бластеру, я настільки швидко його прибив, що й не розгледів до пуття. Желеподібна туша, три голови… ось, власне, і все. Виявилося, у нього є ще й хвіст, та не звичайний, а як у скорпіона. З гострим пазуром на кінці. Цей кіготь і влупив по дверях, що притиснули мене, пробиваючи наскрізь. На щастя, удар припав трохи збоку, так що мене зачепило лише злегка, подряпало бік. А наступної миті двері були відкинуті вбік з такою легкістю, ніби це не важкий сталевий лист, а байкове покривало.