Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен

Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"

84
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 27 28 29 ... 136
Перейти на сторінку:
мав сумніви щодо можливості знайти покарання, яке відповідатиме їй повною мірою. Консул доручив месьє Масе перевірити переклад листа у старого ченця-мароніта, якого кликали братом Франциском, який мешкав у місті за бійнею та був відомий своїм знанням мов. Та ось цей безголовий дурень переплутав ченців і, замість сумирного сирійця, пішов радитися до капуцина…

Месьє Масе нарешті розгадав те, що здавалося йому дипломатичною загадкою. «Дитя мов», який насправді був лише дебютантом, розцінив той факт, що консул відправив лист до Негуса на переклад саме тим капуцинам, яких він з такими труднощами відсторонив від місії, як тонкі хитрощі, які підтверджували макіавеллівську репутацію цих східних канцлерів. Та ось відкрилася жорстока істина…

Тим часом месьє де Майє збирався з духом. Винуватого буде покарано пізніше. Тепер треба було зрозуміти, чого хоче цей неотеса в рясі ченця, який має в руках такий козир. Згадавши, як міг, королівський лист до Негуса, консул із задоволенням відзначив, що там не було жодної згадки про єзуїтів.

— Ся амбасада є дуже добра ідеа, — продовжував брат Паскуалє. — Я прийшов пропонувати допомогу. Ми маємо братів у Альта Еджипта та навіть у Нубіа. Ми можемо стати вам дуже корисні.

Тут чернець почав пояснювати месьє де Майє, що його орден достеменно зацікавлений в усьому, що стосується Ефіопії. Сам папа доручив капуцинам святу місію навернення цієї країни. До того ж, менш, ніж п’ятнадцять днів тому, намісник Бога на землі офіційно призначив голову ордена святого Франциска папським легатом в Абіссінії. Консул впізнав дволикість Інокентія XII. У той самий час, як він благословляв єзуїтську місію, яку підтримував Король Франції, цей папа-інтриган призначав легатом до Ефіопії голову конкуруючого ордена. Тобто він зіткнув лобами дві конгрегації, які й без того вже були непримиримими. І нехай виграє сильніший!

Але ж баритися не було часу. Консул відчув небезпеку та відреагував з неабиякою швидкістю. Дійсно, тієї миті він сам був уражений своєю особою. О! Якби ж тільки Поншартрен міг побачити його тієї хвилини — обличчя його відбивало найщиріше здивування та розчарування!

— Боже правий, любий мій брате, яка прикра неприємність! Я, дійсно, потурбувався про те, щоб мій секретар попередив вас про наші наміри. Але оскільки брат Франциск ніяк їх не коментував, ми зрозуміли, що ви тільки взяли нашу амбасаду до відома. Ніщо не вказувало нам на те, що ви хочете взяти в ній участь. Вони поїхали вже три дні тому, і нема жодної можливості їх повернути.

— Так, шкода, — сказав, струснувши головою, Паскуалє. — За кілька днів утрачено дві оказйоні. Два наших брата мали вирушити з арабським купцем, який шукав дотторе для Негуса. І ця людина зникла…

— Невже ж це можливо! — скрикнув консул, якого кинуло в піт. — Я розумію, як ви постраждали.

Він додав ще кілька співчутливих фраз. Але капуцин був не з тих, хто товче воду в ступі. Зрозумівши, що більше ні про що не дізнається, він одразу ж попрощався з консулом і пішов геть.

Про те, що в житті трапляються збіги, брат Паскуалє добре знав, і до того ж надто добре був знайомий зі сходом, щоб прагнути розгадати всі ці дивні речі. Але від’їзд цієї місії здавався йому все ж-таки досить квапливим, а цей консул — надто схвильованим, як для порядної людини. Він попрямував у арабське місто, щоб там продовжити своє розслідування.

У консульстві, лише священик пішов, месьє де Майє стягнув з голови перуку з буклями, під якою не було жодної сухої волосини. Він обернувся до месьє Масе, і ще до того, як устиг висловити весь свій гнів, побачив, як секретар зі звуком горіха, який розколюють надвоє, падає колінами на паркет. Сумирно благати ласки ніколи не буває безглуздим: месьє де Майє обмежився рішенням утримати його жалування за два місяці.

* * *

Нарешті в Манфалу прибув великий караван. Він з’явився на світанку, коли місто ще спало. Увечері напередодні великий ринковий майдан був лише спустілою ділянкою сірого піску, де нишпорили охлялі собаки. Вранці він увесь був заповнений верблюдами, які лежали, підігнув коліна, заставлений перев’язаними паками, наметами з тканини, напнутої над дерев’яними кілками. Скрізь рухалася галаслива юрба чоловіків, одягнених у сині туніки, тюрбани, або з довгою тканиною на голові, яка спадала на плечі та спину. На вогнищах зі хмизу грілися маленькі олов’яні чайники. У рівень з людськими головами тягнувся понад землею важкий, синій від жиру дим мангалів, де смажилися баранячі туші.

Гаджі Алі був добре знайомий з головним караванником, Гасаном Ель Більбесі, і це знайомство дозволило йому негайно прокрутити кілька справ. Він обміняв своїх п’ятьох мулів на двох верблюдів під приводом, що останні були дешевші, ніж у Каїрі, і що з ними легше буде перетнути пустелю, до якої вони мали незабаром вступити. На-жаль, придбані тварини ледве тягли поклажу мулів, яких відтепер вони заміняли. Наслідком, про який Гаджі Алі повідомив з недоброю усмішкою, було те, що Жозеф лишався без мула, і мав, як ті нубійські невільники, але з різницею, що не був до цього звиклим, іти пішки піском поруч із худобою.

Отець де Бревдан сприйняв цю новину, не зморгнувши оком. Він навіть відмовив свого компаньйона від висловлення протесту, посилаючись на те, що їм не варто було викликати підозри. Жану-Батісту починало здаватися, що цей єзуїт має надто сильну схильність до покори чужій волі. До того ж симпатія, яку він мало-помалу привчив себе відчувати до нього, значно послабшала. Було надто помітно, що священик поділяє його дружні почуття лише зовні і заради ввічливості. Сповна Бревдан ніколи не відкривався. Попри задоволення, яке він начебто отримував від прогулянок з Жаном-Батістом, дуже швидко стало зрозумілим, що він волів би краще таких прогулянок уникати. Єдиним, чого він бажав, було заховатися поза живою огорожею з опунцій та молитися, або робити духовні вправи, які загартовували його віру. Зрештою, одна коротка розмова дозволила Жану-Батісту та Жозефу відчути всю глибину їхньої несхожості.

На розпити Жана-Батіста стосовно його покликання, удаваний Жозеф відповів з наївною впевненістю:

— Це дуже просто. Я народився у заможній шляхетній родині. Усе мені давалося легко. Досить було лише запам’ятовувати те, чого мене вчили. Задум творіння відкрився мені сам собою, через ту мову, котру ми звемо наукою. Господь щедро обдарував мене ласками свого Провидіння. Він дав мені все, і я хотів лише все йому повернути сторицею.

— А в мене, — сказав Жан-Батіст, — усе було навпаки. Я народився бідним та безрідним. У шість років мене віддали одному аптекареві. Його донька

1 ... 27 28 29 ... 136
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"