Читати книгу - "Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс"

class="p1">— Ох і шельма це життя! Ох і шельма! Така сама, як і пані Бубуліна!

Я розсміявся.

— Ти не смійся, хазяїне, а слухай мене. Життя, кажу тобі, як та пані Бубуліна. От і стара вона, але ж має, клята любаска, свої принади. Так уміє прикидатися, що з ума-розуму зводить. Заплющиш очі, і здається, що стискаєш в обіймах двадцятирічну дівчину. От їй-богу не брешу — стає двадцятирічною, кажу тобі, коли маєш настрій і вимкнеш світло!

Звичайно, ти мені скажеш, вона вже добре підтоптана, вибрикувала в житті, аж небу жарко було: пройшли через її руки і флотоводці, і моряки, і солдати, і селюки, і мандрівні торговці, і пани, і рибалки, і жандарми, і вчителі, і проповідники, і мирові судді. Але що з того? Вона, бісова шльондра, все швидко забуває, жодного полюбовника не пам’ятає, невинною голубкою стає, правду тобі кажу, недосвідченою, пташенятком, ще й червоніє — ти тільки послухай! — червоніє й тремтить, ніби це їй уперше. Жінка — це загадка, хазяїне. Тисячу разів упаде, і тисячу разів устане невинною. Спитаєш, чому? А тому, що вона не пам’ятає.

— Зате папуга пам’ятає, Зорбасе,— сказав я, щоб подратувати його,— завжди кричить те саме ім’я, та ба — не твоє. Тебе це не доводить до сказу? Тільки-но ви вдвох опиняєтесь на сьомому небі, як папуга раптом горлає: «Канаваро! Канаваро!» В тебе тоді не з’являється бажання вхопити його за горлянку й задушити? Таки час би вже навчити його кричати «Зорбас! Зорбас!»

— Хе-хе! Стара пісня! Давнє політиканство! — вигукнув Зорбас і затис вуха своїми ручиськами.— Задушити, кажеш? Ха! Я ж просто млію від утіхи, коли він горлає це ім’я! Та безбожниця чіпляє вночі його клітку якраз над ліжком, і той негідник, дарма, що темно, як упнеться в нас одним оком, то тільки-но нам замакітриться в голові, як він починає репетувати: «Канаваро! Канаваро!»

Клянусь тобі, хазяїне,— тільки хіба ж ти зрозумієш, тебе ж заїли ті розпрокляті книжки! — клянусь тобі, хазяїне, тоді я враз відчуваю, що на моїх ногах лаковані черевики, на голові — пера, і що в мене якась м’яка напахчена амброю борода. «Буонджорно! Буона сера! Манджате макароні?[27] Я стаю справжнім Канаваро. Я підіймаюсь на мій пошарпаний у битвах флагманський корабель — і повний вперед! І починається канонада!

Зорбаса аж трясло від сміху. Прискаливши ліве око, він глянув на мене й повів далі:

— Даруй мені, хазяїне, але я схожий на свого діда, капітана Алексіса, хай бог простить його! Йому було сто років, а він сідав під вечір у себе на порозі й милувався дівчатами, які йшли по воду. Але очі мав уже слабенькі, не міг добре роздивитися. Тож він і гукав: «Ти чия будеш, дитино?» — «Мастрандонісова Леньо!» — «А підійди-но, дитинко, я до тебе доторкнуся! Ходи, не бійся!» Дівчина сховає посмішку й підступить до нього. Дід простягне руку до її обличчя, обмацає його якось так повільно, ніжно, аж ніби жадібно. І раптом заплаче. «Чого ти плачеш, дідусю?» — якось запитав я. «Е, як же мені не плакати, дитино моя, коли я вмираю й залишаю таких гарних дівчат?»

Зорбас зітхнув і мовив:

— Ох, бідолашний дідусю, як я тебе розумію! Часто сиджу отак і думаю: «Ех, коли б то разом зі мною повмирали й усі красуні!» Але ті хвойди житимуть, ще й як житимуть, обійматимуться й цілуватимуться з чоловіками, а Зорбас тим часом стане землею, і вони по ній топтатимуться!

Він вигріб з попелу кілька каштанів, обчистив їх, ми цокнулися склянками і, попиваючи вино, довго, мов два великі зайці, гризли каштани, вслухаючись у глухий стогін моря.

Якийсь час ми мовчки сиділи біля пічки. Я ще раз переконався, яким простим і скромним може бути щастя: склянка вина, каштан, простенька пічка, шум моря і більше нічого. Треба тільки мати просту і скромну душу, аби відчути, що все це і є щастя.

— Скільки разів ти одружувався, Зорбасе? — невдовзі запитав я.

Ми обидва трохи захмеліли — не так від надміру вина, як від невимовної втіхи, що переповнювала нас. У глибині душі обидва ми — кожний на свій лад — розуміли, що ми тільки дрібненькі недовговічні комашки, які міцно вп’ялися в земну кору, і, знайшовши десь край берега моря між очерету, дощок та гасових каністр затишний куточок, тісно притиснулись одна до одної, а перед нами щось приємне на вигляд і на смак, а в нас самих — тиша, любов і спокій.

Зорбас не почув мене; бог його знає, якими морями, куди не долинав мій голос, блукав вітрильник його думки. Я простяг руку й злегка доторкнувся до старого.

— Скільки разів ти одружувався, Зорбасе? — перепитав я.

Він стрепенувся — почув, та тільки махнув ручиськом і прогудів:

— У-у-у... Чого це ти взявся копатися в мені? Хіба я не людина? Вчинив і я велике глупство: це я так називаю шлюб, і нехай мені пробачають усі жонаті. Еге ж, вчинив і я Велике Глупство, одружився.

— Що, лише раз?

Він нервово пошкріб потилицю, подумав якусь хвилину.

— Чи тільки раз, питаєш? Законно — один раз, раз і назавжди. Напівзаконно — двічі, незаконно — тисячу, дві тисячі, три тисячі — хіба я вів рахунок!

— Розкажи, Зорбасе! Завтра неділя, поголимось, уберемося по-святковому та й підемо до пані Бубуліни — живімо на широку ногу! Роботи завтра нема, то ну його все к бісу, розповідай!

— Та що розповідати? Хіба про таке розповідають, хазяїне? Законні шлюби прісні — Їжа без перцю. Що тут розповідати? Ну хіба про поцілунок, коли на тебе дивляться святі з іконостасу, благословляють тебе? У нас у селі кажуть: «тільки крадене м’ясо смачне». Власна дружина — то не крадене м’ясо. Ну, а незаконні зв’язки — де вже їх запам’ятати! Можеш ти уявити, щоб півень вів рахунок? Нісенітниця, правда ж? Рахунок йому до одного місця! Колись я, ще замолоду, мав звичку відрізати у кожної жінки, з якою спав, пучечок волосся. Для цього я завжди носив при собі ножички. Навіть ідучи до церкви, клав їх до кишені. Всі ми люди, ніколи не знаєш, що з тобою станеться.

Отак і збирав я ті пучечки — чорні, золотаві, каштанові, ба навіть із сивими волосинками,— збирав, збирав, аж поки набив ними цілу подушку. Набив подушку та й сплю на ній, але тільки