Читати книгу - "Дона Флор та двоє її чоловіків"

вечерю, він щедро розсипав компліменти, вихваляючи як страви, так і саму господиню, цю «вправну красуню, королівську пальму, ранковий бриз, статую на носі корабля». Андреза, гордо і велично всміхаючись, товкла перець для соусу.

— Лише погляньте, хто тут! — привітався Мірандау. — Мій безсмертний вчитель, знімаю капелюха перед вашою геніальністю.

— Краще зніми капелюха перед цим чудовим сарапателем, — розсміявся поет, тиснучи юнакам руки.

Вони сіли за стіл, і Андреза вмить зауважила заклопотаний вираз Гульвісиного обличчя. Зазвичай цей дотепник весело жартував і був душею товариства. А сьогодні? Що ж з ним сталося, що змусило його так спохмурніти?

— Гульвісо, в чому річ, скинь тягар з душі, поділися з нами, хоч би що тебе мучило. — Андреза в жовтій сукні, в браслетах і намистах дуже скидалась на чарівну негритянську богиню. — Розкажи, мій білявчику, не журись, твоя негритянка тут, вона готова вислухати тебе, розрадити і втішити.

Скатертина зі столу пахла пачулями, а підлогу вкривало ароматне листя пітанги. Смакуючи сарапател і попиваючи нерозбавлену кашасу, Гульвіса докладно розповів про поневіряння нещасної Селії. Негритянка розчулилася і, поклавши руку на свої розкішні груди, щиро поспівчувала дівчині, яка так страждала, бідолашна, від своєї кульгавості і від голоду. І не ледащо ж якесь — працювати рветься, а влаштуватися не може. Невже Годофреду, що його вірші так часто друкують у газетах, та й сам він не останній чиновник, невже він не замовить за неї словечка і нічого для неї не зробить? Вуста Андрези затремтіли, Гульвіса правду каже — як можна веселитися, коли твій ближній страждає від тяжкої недолі? І нащо їй розповіли цю сумну історію? Тепер вона не всміхнеться, доки не впевниться, що дівчину взяли на роботу. Поет Годофреду пообіцяв поклопотати за неї — хтозна, може, йому щось і вдасться зробити для Селії. Завтра… Точніше, сьогодні, але в другій половині дня, адже вже починає світати, Годофреду постарається з’ясувати, що для неї можна зробити… Він не сказав, що директор Департаменту освіти — його родич і близький друг і що поетове прохання неодмінно буде виконане. Поет узагалі не любив хвалитися і навіть власні поеми публікував лише вряди-годи. Просто він хотів, щоб Андреза знову всміхалася, адже без її усмішки вечір став такий сумний, а світ порожній і холодний.

Тому, коли наступного дня Селія без будь-якої надії на успіх, шкандибаючи своєю кривою ногою сходами вгору, переступила поріг приймальної кабінету директора Департаменту освіти, її приголомшила привітність секретаря його величності, який раніше поводився з нею сухо і відсторонено.

— А я чекав на вас, доно Селіє. Мої вітання, от саме зараз отримав ваше призначення, яке вже, до речі, підписане…

— Га? — наче торбою по голові прибита, вичавила Селія. — Моє що?!

Секретар спокійно та запопадливо розставив усі крапки над «і»:

— Ваше призначення… Директор підписав його відразу, як прибув… Вочевидь, дуже впливова особа клопоталась про вас… Це була одна з останніх вакансій, решта вже всі давно зайняті… А взагалі, моя вам порада, негайно вирушайте до директора школи і представтесь йому.

Селія так і зробила, а потім, зібравши всю свою нещасну сім’ю, вирушила в будиночок на Ладейру-до-Алву подякувати господині. Вона переповіла слова секретаря щодо «вочевидь дуже впливової особи» і дона Розилда повторила їх, насолоджуючись, смакуючи кожним звуком, немов куштувала солодкий смак влади. Від задоволення дону Розилду пройняв незрівнянний трепет: правду кажучи, вона і не сподівалася на такий швидкий та позитивний результат. Так швидко виконуються лише прямі розпорядження губернатора. Так, так, доню, самого губернатора, отже, Гульвіса справді має неабиякі зв’язки в уряді.

Новина про призначення Селії швидко облетіла всенький квартал, і коли ввечері прийшов Гульвіса, надіючись побути наодинці з Флор, його звідусіль гаряче вітали сусіди, мало не влаштовуючи на його честь маніфестації. Його дуже здивували всі ці вдячні обійми, дифірамби та захоплені вигуки дони Розилди, яка диким вереском уславляла його заслуги. Після безсонної ночі Гульвіса весь день проспав і геть забув про негаразди бідолашної вчительки. «О! — вигукнув він. — Які дрібниці, нема за що і дякувати!»

Поет таки дотримався слова, що він давав радше Андрезі, ніж йому, Гульвісі. Але як зізнатись, як розвіяти цю облуду? Хіба ж дона Розилда та її сусіди чи бідолаха-вчителька з її виснаженими, похмурими і нечупарними родичами, які прийшли висловити йому свою вдячність, здатні зрозуміти заплутані та несповідимі шляхи, якими часом доводиться простувати? Хіба ж вони повірять, що своїм призначенням Селія має дякувати не йому, а старій чорношкірій кухарці Андрезі, яка попри ще більші, ніж у Селії, злидні, завжди весела та всміхнена, у своїй дерев’яній халабуді на морському узбережжі Аґуа-дос-Менінос подає сніданки морякам і вантажникам?

Про цю історію швидко дізналися в місті, і на Гульвісу з усіх боків посипалися прохання: менш ніж за тиждень їх надійшло аж вісім. Кандидати на найрізноманітніші посади — від водія трамваю до фінансового інспектора — всі вони застрибали перед доною Розилдою і, перш ніж іти в управління, прямували на Ладейру-до-Алву. Просили навіть за місце ризничого в церкві Консейсау да Прайя, що незабаром нібито мало звільнитися, хоча цього ніхто не знав напевне. Навіть якби Гульвіса був одночасно губернатором і архієпископом, то навряд чи йому вдалося впоратися з усіма цими проханнями.

10

ДОНА РОЗИЛДА НАСОЛОДЖУВАЛАСЯ СВОЄЮ ЗНАЧУЩІСТЮ Й НЕЗРІВНЯННИМ СМАКОМ СЛАВИ, а Гульвіса на затіненій веранді насолоджувався дотиками до пружних грудей Флор, смакував боязкий і водночас жагучий присмак її цілунків. Відкривав їй світ заборонених насолод, про який вона досі навіть не здогадувалася, щодня чимраз більше і більше завойовуючи її тіло, долаючи побоювання та соромливість, вивільняючи її приховану пристрасть. Флор пашіла від потягу і бажання, всередині все палало нестримним вогнем, проте вона докладала всіх зусиль, щоб не втратити голови. Та з кожним днем відчувала, що дедалі менше контролює емоції, що вже не має сил опиратися, жадаючи віддатися цьому зухвалому загарбнику, який заволодів уже майже всім її нестримним тілом, що палало в пекельній лихоманці, від якої не було ліків, ой не було.

Але ж і нахабний був той Гульвіса! Він не освідчувався їй в коханні, не зізнавався про свої високі почуття, як і не просив дозволу бачитися. Замість промовистих слів та гучних фраз Флор вислуховувала лише двозначні натяки на сороміцькі наміри. Через кілька днів після їхнього знайомства під час свята в Пержентино вони, повертаючись від тітки Літи, піднімалися по Ладейрі-до-Алву, і Гульвіса, який ішов на крок позаду, прочитав вивіску кулінарної школи, схилився до вуха Флор, наче збирався прошепотіти їй якийсь милий комплімент.

— Кулінарна школа «Смак і Мистецтво»… Смак і мистецтво… — повторив він майже пошепки, і