Читати книгу - "Маленькі жінки. II частина"

американець, сказав із усмішкою: «Готово, пане. Я надраяв їх найновішою американською ваксою». Це надзвичайно розсмішило дядька.

О, я повинна розповісти вам, що цей дурний Леннокс зробив! Він попросив свого друга, пана Уерда, який їхав з нами далі, замовити квіти для мене, й перше, що я побачила в моєму готельному номері, був чудовий букет із запискою: «Від Роберта Леннокса». Ну чи не смішно, дівчатка? Мені подобається подорожувати.

Якби я їхала одна й мені не треба було поспішати, боюся, я ніколи не дісталася б Лондона, бо зупинялася б на кожному кроці. Наша поїздка нагадувала стрибки по картинній галереї, де з обох сторін було безліч чарівних краєвидів. Фермерські будиночки привели мене в захват – солом’яні дахи, стіни повиті плющем до самого верху, вікна з решітками і повні жінки із рум’яними діточками на порозі. Худоба тут здається більш спокійною, ніж наша, – корови стояли по коліно в конюшині, а курки квоктали так, немов вони завжди спокійні, не те що наші американські кури.

Таких чудових кольорів я ще не бачила – трава така зелена, небо таке блакитне, поля такі жовті, ліси такі темні, – я була в захопленні всю дорогу. Ми з Фло стрибали від вікна до вікна, намагаючись побачити все з обох боків – а мчали ми зі швидкістю шістдесят миль на годину.

Тітка втомилася і заснула, а дядько читав путівник і нічому не дивувався. Ось як ми їхали. Я стрімко зривалася з місця й скрикувала: «О, це, напевно, Кенілворт, ось ця сіра пляма серед дерев!». Фло, кидаючись до мого вікна, у свою чергу, відказувала: «Як чарівно! Ми неодмінно повинні туди заїхати. Правда, тато?». Дядько, спокійно милуючись своїми черевиками мовив: «Ні, люба. Хіба тільки, якщо ти пива хочеш. Це пивоварня».

Пауза. Потім Фло закричала: «Боже мій, шибениця, і людина на неї піднімається!». «Де, де?», – заверещала я, витріщивши очі на два високих стовпи з перекладиною і якимись ланцюгами, що досить гучно дзвякали. «Шахта», – зауважив дядько із усмішкою в очах.

«Дивись, яке там стадо миленьких ягнят!», – сказала Емі. «О, це так гарно, дивись, тато!», – додала сентиментально Фло. «Це гуси, мої юні леді», – відповів дядько тоном, від якого нас заціпило. Потім Фло сіла за читання «Пригод капітана Кавендіша», а весь пейзаж залишився мені одній.

Коли ми приїхали в Лондон, звичайно ж, полив дощ, і не було видно нічого, крім туману й парасольок. Ми відпочили, розпакували речі й трохи походили по магазинах у проміжках між зливами. Тітка Мері купила мені деякі речі, бо я збиралася в такому поспіху, що не взяла з собою й половини того, що потрібно. Тепер у мене є білий капелюшок із блакитним пером, муслінова сукня, теж біла з блакитним, і чарівна пелерина. Купувати на Ріджент-стріт – одне задоволення, і все здається так дешево: дуже красиві стрічки – всього шість пенсів за ярд. Я купила запас, але рукавички куплю в Парижі. Як це вишукано й шикарно звучить, правда?

Ми з Фло для забави замовили найманий екіпаж і поїхали прокататися, поки тітки й дядька не було вдома. Потім дізналися, що молодим дівчатам непристойно їздити в таких екіпажах без супроводжуючих. Але це було так весело! Бо коли ми сіли, візник закрив нас дерев’яними дверцятами і поїхав так швидко, що Фло злякалася й веліла мені зупинити його. Але він був зовні й високо і чимось відгороджений, і я не могла до нього докричатися – він не чув мене і не бачив, як я махала парасолькою. Так ми і їхали, зовсім безпорадні, із запаморочливою швидкістю. Нас підкидало, трясло й кидало із кутка в куток, поки, нарешті, коли ми вже були у повному розпачі, я не побачила в даху маленькі дверцята. Я відкрила їх, і побачила червоне око, а рот, з якого тхнуло пивом, вимовив:

– Щось сталося, панно?

Я, намагаючись говорити спокійно, віддала йому розпорядження їхати тихіше, і, зачинивши дверцята зі словами: «Слухаю, панно», він перевів коня на найповільніший крок, немов на похоронах. Я знову тицьнула в дверцята й сказала: «Трохи швидше», і він помчав із шаленою швидкістю, як раніше, а ми змирилися з долею.

Сьогодні був ясний день, і ми пішли до Гайд-парку, це зовсім поруч – наш готель знаходиться в аристократичному районі, хоч цього і не скажеш по його вигляду. Поруч із нами – палац герцога Девонширського, і я часто бачу його ліврейних лакеїв, що байдикують біля задніх воріт. І будинок герцога Веллінгтонського теж тут недалеко.

А що я бачила в Гайд-парку! Картинки не гірше, ніж у «Панчі»[31]: товсті старі дами в червоних і жовтих каретах із напудреним кучером попереду і величними лакеями в шовкових панчохах і оксамитових лівреях високо позаду, жваві няні з дітьми, рум’яніше яких я в житті не бачила, красиві дівчата з напівсонними обличчями, денді у дивних капелюхах і блідо-лілових лайкових рукавичках, а ще рослі солдати в коротких червоних куртках і високих хутряних шапках, такі кумедні, що мені дуже захотілося зробити з них замальовку.

Роттен-роу значить Route de Roi, або ж «королівська дорога», але схожа вона більше на школу верхової їзди. Коні тут чудові, й чоловіки, особливо груми, їздять дуже добре, але жінки не нахиляються й підскакують, що не по наших правилах. Мені дуже захотілося показати їм скажений американський галоп, а то вони роз’їжджають так поважно – з їхніми недбалими манерами, у високих капелюхах, ніби ляльки з іграшкового Ноєвого ковчега.

Верхи їздять всі – люди похилого віку, товсті дами, маленькі діти, – а дівчата й молоді люди в основному тут фліртують. Я бачила пару, що обмінялася рожевими бутонами, – їх модно носити в петлиці, тож я подумала, що це досить мила маленька ідея.

Після обіду ми відвідали Вестмінстерське абатство, але не чекайте від мене описів – описати його неможливо! Я тільки скажу, що це було грандіозно! Сьогодні ввечері ми збираємося в театр, дивитися Фехтера[32]. Це буде гідним завершенням найщасливішого дня в моєму житті.

Уже дуже пізно, але я не зможу відправити цього листа вранці, не розповівши вам, що сталося сьогодні ввечері. Як ви думаєте, хто увійшов, коли ми пили чай? Англійські друзі Лорі – Фред і Френк Вон! Я була так здивована й навіть не впізнала б їх, якби не візитні картки. Обидва високі та з бакенбардами.

Фред дуже гарний, вдягнений з англійським смаком, а Френк вже майже не кульгає і ходить без милиць. Вони дізналися від Лорі, де ми збираємося зупинитися в Лондоні, й прийшли запросити нас до їхнього обійстя. Але дядько не захотів переїжджати, тож тепер ми повинні нанести їм