Читати книгу - "Записки скаженої малороски , Мирослава Русава"

– Ти гарно подумала? – ніби почувши мої думки, покосився на мене монстр, що став зменшуватися.

 «…Нечистий!» – осінило мене. Він збільшувався, харчуючись страхом і став зменшуватись, коли я подолала це відчуття.

«А чого я повинна тобі вірити?» – подумала я серйозно дивлячись в очі чорта.

– Вірити чи не вірити – то справа твоя. Але, якщо хочеш сама розібратися з цим неадекватним – флаг тобі у руки – обізвався монстр

– Що ти верзеш? – шоковано обізвався вершник, що не чув другої половини нашого діалогу, бо не читав думки.

А я, дивлячись в очі демона кивнула, перед тим трохи подумавши. Як могла, розпалюючи у собі страх, вирішила розпалити його і у інших.

На коні висіла торба вершника. Схопивши її, я побігла до лісосмуги – полоси високих дерев, що відокремлювали два поля. За спиною вже вирувала бійка, сипалася лайка, а я витрушувала речі з чужої торби.

– Та де ж воно? – рилася я у речах – О! – зраділа я, знайшовши огниво.

Відкопавши під снігом і минулорічним опалим листям гілля, я спробувала підпалити його. Раз – нічого. Два – знову промах. Три – та що ж таке! Замерзле гілля вперто не хотіло розгоратися.

– Ура! – через деякий час зраділа я, спостерігаючи, як розгоряються гілки.

Полум’я швидко розтопило сніг. Вода впиталася у землю, а поламане гілля загоралося. Тліло вологе листя… і вже через п’ять хвилин вогняна квітка різала око в нічній пітьмі.

Впевнившись, що полум’я не згасає, я побігла до хутору, голосно кричачи, в спробі привернути якомога більше уваги і перелякати більше людей.

Pov Полтавський монстр

Удар, удар… Невже цей дурень і справді сподівається, що ця зубочистка мене вб’є? "Меч"... М-да, розуму при народженні йому недодали.

— Аррррр! — штурхнув я вершника, і він різко став пішим.

З переляку чоловік замахав мечем, але на його жаль, усі залишені рани затягувалися прямо на очах.

Я вже був готовий впитися в його горло, як несподівано відчув такий прилив страху і негативу, що мої сили виросли вдвічі в один момент. Розмірковуючи, що це і як так, я на мить відволікся від своєї жертви, у пошуках джерела цього страху.

За мною, на відстані приблизно сорока кроків між деревами, вирувало полум’я, а відьмочка, здіймаючи галас, бігла до хутору.

— Хо-хо, яка розумна, — не міг я захоплено не хмикнути, хоча й бачив прояви цієї розумності не вперше. 

Я довго спостерігав за цією... Хто вона? Інститутка? Шляхтянка? Та наче ні... Хоча побачив я її вперше в інституті. Вона вразила мене ще тоді, обвівши навколо пальця.  Я не розумів її магії. Не відчував. Вона була сильнішою "магії" моєї господині, сильніша моїх сил. 

Я довго гадав як людьське своріння може бути таким... Думав навіть, що схоже це - прояв справжньої україньської магію, про яку навіть в потойбіччі ходять легенди, однак постеживши за нею трошки зрозумів в чому справа. 

Так, вона була сильна, вона була вольова, вона була цікава і свавільна, але в неї не було не грама магії. Вона не знала відовства. Хоча характером не відрізнити від відьми. Я не знаю, як вона все це робить, та вона здібна багато на що... зривати речі одним поглядом, змушувати шкіру сяяти... могла обхитрити будь-кого та, виявилося, що вона і справді не має магії. 

Не має магії... Ну зовсім. Не має і все. Та назвати відьмою її таки можна. Все, що вона робила. Всі її дива були створені силою розуму. Більшим знанням... Вона щось відала. Вона була розумна.

— Мила дівчинка. Буде моєю, — хижо посміхнувся я, і нарешті, згадавши про пішого вершника, вирішив закінчити почате.

Але думки про відьму не полишали мене. Я пам'ятав, як одного разу, в тіні лісу, спостерігав за нею. Вона схилилася над пораненим оленем, турботливо обробляючи його рани. Я з цікавістю відзначив, що її обличчя було зосереджене і сповнене співчуття, таке рідкісне для людського роду. Жодної жорстокості чи байдужості, як у більшості людей, яких я бачив за своє існування.

Вона не відрізнялася зверхністю, самовпевненістю. Не дивлячись на молодість вона була мудрою. Вона майже завжди правильно розрахллвувала свої сили. Міркувала доволі раціонально, діяла впевнено.

Вона не боїться болю. не біжить від смерті. вона чхає на стах. Вміє опанувати себе... Вона нескорена. Вона не переможна. Вона скажена. Вона сильна...

Вона з самого початку була іншою — добрішою, м’якшою, кращою. І, хоча я сам був створінням хаосу і темряви, не міг не захопитися цією незвичною рисою в людині. Хто знає, може цей світ заграє з нею іншими фарбами. Такими, якими грає при спостереженні за нею.

Pov Мирослава

Добігши до хутору, я розповіла про пожежу. Почалася паніка. От і добре!

Ми швидко загасили полум’я. Але коли закінчили, ні монстра, ні вершника вже не було. Сподіваючись, що сьогодні на тих двох пригод вистачило, я вляглася спати, поки переляканий хутір приходив у себе.

На наступний ранок, ще вдосвіта, я зібралася і сіла снідати. Остап кудись поїхав, Юрася мати нікуди з хати не пускала. От і прийшлося мені снідати на самоті. Так вже вийшло, що вікно кухні Остапа виходило у двір і з вулиці від чужих очей прикривалося хатою та сараєм. Схоже саме це хтось і вирішив використати.

– Відьмочко – почувся знайомий голос.

Я завмерла з ложкою в роті. відійшовши від шоку мимоволі поклала руку на ніж на поясі, ну а поки дожовувала згадувала, кому належав цей голос. На жаль, я сиділа так, що вікна не було видно, а зайвий раз рухатись не хотілось. Сон ще легко приобіймав мене, навиваючи приємне почуття і стан якоїсь прострації.

– А чого це я відьма, рогатий? – обурилася я, розпізнавши у співбесіднику полтавського монстра. Сон як рукою зняло

– Тому що багато знаєш – я буквально бачила, як рогатий, що взагалі-то стояв за стіною далеко за полем мого зору, знизав плечима.