Читати книгу - "Зрада. Двічі в одну річку, Соломія Лісневська"

Він - повний антипод Ігоря. В Артемі немає тієї внутрішньої тяжкості. Немає прихованої загрози або бажання контролювати, як це було з Ігорем. Артем же - легкий, вільний у своїх діях, немов йому нічого не варто взяти і перевернути все з ніг на голову. З самого першого дня він привернув мою увагу своєю легкістю і щирістю. У ньому є щось таке, що змушує людей тягнутися до нього, як до світла. Він завжди посміхається, завжди жартує, і я не розумію, як йому вдається залишатися таким, коли весь мій світ руйнується. Він підходить до мене під час перерви, сідає поруч і без зайвих слів починає розповідати щось веселе. Я слухаю його, але тільки краєм свідомості. Моя голова забита іншими думками - про Валю, про розлучення, про те, як я впораюся з цим усім сама.

- Ти коли-небудь сміялася останнім часом? - його запитання звучить несподівано.

Я дивлюся на нього, не розуміючи, що він хоче цим сказати. Сміялася? Я більше не пам'ятаю, коли це було. Може, рік тому. Може, ще раніше.

- Мені здається, я забула, як це робити, - кажу я, намагаючись посміхнутися, але моя посмішка виходить гіркою і слабкою.

Артем дивиться на мене з цікавістю. Його очі чіпляють мене за щось усередині, що давно було забуте. Наче він намагається достукатися до мене, розгледіти ту частину, яку я сама давно сховала.

- Ти надто гарна, щоб бути такою сумною, - каже він з усмішкою, але в його голосі я відчуваю щось більше, ніж просто комплімент.

Моє серце починає битися трохи швидше. Я відводжу погляд, не знаючи, що сказати. Я не можу дозволити собі відповідати на це. Я не можу дозволити собі навіть подумати про щось нове, коли все старе ще так сильно болить.

- Я просто намагаюся зібрати своє життя, - кажу я, намагаючись змінити тему, але Артем не дає мені піти від цієї розмови.

- Ти заслуговуєш більшого, - його голос стає м'якшим, він торкається моєї руки, і я завмираю. Цей дотик несподівано для мене викликає теплу хвилю всередині, але я одразу ж відсмикуюся. Я не готова до цього. Я не можу.

Коли я повертаюся додому після роботи, Валя знову сидить у своїй кімнаті, двері зачинені. Я знаю, що вона не хоче розмовляти зі мною, але її мовчання вбиває мене. Я стою біля дверей, прислухаючись, як вона тихо щось друкує на телефоні. Можливо, вона пише Каті. Можливо, вона намагається зрозуміти, що сталося, чому її подруга зруйнувала нашу сім'ю.

Я не можу більше це терпіти. Я стукаю у двері.

- Валю, можна я ввійду?

Мовчання. Потім тихий, роздратований голос:

- Навіщо?

- Мені потрібно поговорити з тобою, - я відчуваю, як тремтить мій голос. - Будь ласка.

Вона відчиняє двері, але її обличчя все ще закрите маскою холоду. Я намагаюся заговорити, але мої слова застрягають у горлі. Я не знаю, як почати цю розмову.

- Ти не повинна звинувачувати себе, - починаю я. - Це не твоя вина, і ніколи не була.

Вона дивиться на мене, і я бачу, як у її очах з'являється лють.

- Просто припини робити вигляд, що все нормально. Ненормально. Мені не нормально, Ані, Осьці. Всім. Це і є правда, а ти від неї ховаєшся. 

Я повертаюся до себе в спальню, відчуваючи, як усередині все руйнується. Моє серце рветься на частини. Валя права, я не хочу визнавати правду. Я боюся її. Але що буде далі? Як я впораюся з цим, якщо моя власна дочка відвертається від мене?