Читати книгу - "Місто дівчат"

розлученої світської левиці з Техасу. Звали її Рія Франклін Прентісс Лукас Ленґгем Ґейбл — язик зламати можна, але це ім’я, вочевидь, я пам’ятатиму до смерті Німці вторглися в Голландію і Бельгію у травні 1940 року — якраз тоді, коли я провалювала один за одним іспити в коледжі Вассара, тобто була страшенно заклопотана. (Однак пам’ятаю, як тато казав, що вся та веремія стихне до кінця літа, бо дуже скоро французьке військо виштовхає німців назад додому. Я подумала, що він, мабуть, має рацію, бо тато читав цілу гору газет.)

Десь у той самий час, коли я перебралася до Нью-Йорка, тобто в середині червня 1940 року, німці увійшли до Парижа.

(І татова теорія розлетілася на друзки.) Але в моєму житті було стільки всього цікавого, що я не мала часу пильно стежити за подіями. Те, що відбувалося в Гарлемі й Вілледжі, цікавило мене значно більше, ніж те, що там сталося на лінії Мажино. А в серпні, коли Люфтваффе почало скидати бомби на британські об’єкти, я переймалася тим, чи не вагітна й чи не підхопила гонорею, тому це все теж пролетіло повз мої вуха.

Кажуть, історія має пульс, але я ніколи його не чула, навіть якщо той барабанив просто під моїм вухом.

Якби я була мудріша й уважніша, то розуміла б, що Америку теж рано чи пізно втягнуть у цей конфлікт. Я б уважніше прислухалася до новини про те, що мій брат задумався про службу на флоті. Переймалась би тим, як це рішення могло вплинути на Волтерове майбутнє і на всіх нас. І усвідомлювала б, що деякі з тих молодих веселунів, з якими я розважалася щоночі у Нью-Йорку, були якраз такого віку, щоб потрапити на фронт після того, як Америка неминуче вступить у війну. Якби я знала тоді те, що знаю тепер — що так багато тих юних красунчиків невдовзі загинуть на полях бою в Європі чи в тому пеклі, що творитиметься на півдні Тихого океану, — я б займалася любощами ще з багатьма, багатьма із них.

Гадаєш, я жартую? Ні Шкода, що я не займалася з тими хлопцями всім, чим тільки можна. (Не знаю, звісно, чи мала б стільки часу, та все ж я б доклала всіх зусиль, щоб втиснути у свій напружений графік кожного, кожного з тих хлопчиськів, більшість з яких незабаром пропали, згоріли, травмувалися, зустріли свій кінець.)

Так шкода, що я й не здогадувалося, що на нас чекає, Анджело.

Дуже шкода.

А от інші люди були уважніші. Олів особливо схвильовано стежила за новинами, що надходили з її рідної Англії Вони її турбували, але, зрештою, Олів турбувало все на світі, тому її переживання нікого надто не вразили. Щоранку за сніданком із яєчні з нирками Олів перечитувала все, що траплялося їй під руку. «Нью-Йорк Таймс», «Барронс» і «Гералд Триб’юн» (хоч та й схилялася до республіканців), а потім британські газети, якщо їх вдавалося роздобути.

Навіть тітка Пеґ (яка зазвичай читала тільки огляди бейсбольних матчів у «Пост») почала стривожено стежити за новинами. Вона вже бачила одну світову війну й зовсім не хотіла побачити ще одну. Тітка Пеґ до кінця життя віддано любитиме Європу.

Улітку того року тітка та Олів запалилися ідеєю про те, що американці мусять вступити у війну. Хтось же має допомогти британцям і врятувати французів! Вони з Олів щиро вболівали за президента, коли той намагався заручитися підтримкою конгресу, щоб почати діяти.

Тітка Пеґ — зрадниця свого соціального класу — завжди любила Рузвельта. Я була шокована, коли вперше про це почула. Мій батько ненавидів Рузвельта й був запеклим ізоляціоністом. Відданим прихильником Ліндберґа — от ким був мій старий. Тому я припускала, що й решта моїх родичів теж ненавидять Рузвельта. Але то був Нью-Йорк, а там, очевидно, люди дивилися на все по-іншому.

Пам’ятаю, як одного ранку за сніданком та газетами тітка Пеґ закричала: «Ті нацисти мені вже в печінці сидять!». Вона розлючено гримнула кулаком по столу. «Дістали! Їх треба зупинити! Чого ми чекаємо?»

Той епізод дуже мені запам’ятався, бо я вперше побачила, щоб тітка так через щось розлютилася. Її реакція на мить пере рвала моє самолюбування і спонукала замислитись: «Ого, якщо тітка Пеґ така зла, напевно, усе дійсно дуже погано!».

Та все ж я не розуміла, чого вона хотіла від мене — що особисто я могла вдіяти з нацистами?

Річ у тім, що я навіть близько не здогадувалася, що ця війна — ця далека, набридлива війна — могла мати якісь відчутні наслідки. Аж до вересня 1940 року.

Саме тоді до театру «Лілея» переїхали Една й Артур Вотсони.

Розділ дев’ятий

Припускаю, Анджело, що ти ніколи не чула про Едну Паркер Вотсон.

Думаю, ти надто юна, аби щось знати про її чудесну театральну кар’єру. Та й узагалі, у Лондоні її знали більше, ніж у Нью-Йорку.

Як то буває, я чула про Едну задовго до нашого знайомства — але тільки тому, що вона була дружиною вродливого кіноактора на ім’я Артур Вотсон, який зіграв ловеласа в солодкавому британському воєнному фільмі «Брама полудня».

Я бачила їхні фото в журналах, тому Една була мені знайома.

Взагалі-то, мені б мало бути соромно за те, що я знала Едну тільки завдяки її чоловікові. З них двох вона була набагато ліпшою акторкою — і ліпшою людиною теж. Але вже як є. Він був гарніший на лиці, а в цьому легковажному світі гарне лице вирішує все.

Може, Едні вартувало зніматися в кіно — і тоді вона б зазнала більшої слави за життя і її пам’ятали б навіть тепер, як пам’ятають Бетт Девіс чи Вів’єн Лі, яким вона нічим не поступалася. Проте Една відмовлялася грати на камеру.

Можливостей їй не бракувало — Голлівуд неодноразово стукав у її двері, але їй якимось дивом завжди вистачало духу дати відкоша великим цабе з кіноіндустрії. Една не хотіла грати навіть у радіовиставах, бо вважала, що в записі людський голос втрачає щось життєво важливе і священне.

Ні, Една Паркер Вотсон була тільки театральною акторкою, а проблема театральних акторок у тому, що коли вони покидають сцену, про них забувають. Той, хто ніколи не бачив, як вона грала на сцені, нізащо не зрозумів би, у чому її сила й привабливість.

Вона була улюбленою акторкою Джорджа Бернарда Шоу — і що з того тепер? Бернардові Шоу належать відомі слова про