Читати книгу - "Попіл і Світло, Кіра Найт"

Глава 18. Полон

Тіло болить, ніби по мені каток проїхався. Руки й ноги обпалює на кистях та щиколотках, а слабкість тільки наростає. Зробивши над собою неймовірне зусилля, я все ж таки відкрила очі. Картина не райдужна. Бетонні стіни, бетонна стеля, загратована підлога, за якою металевий корпус чого б то не було. В одній зі стін тяжкі металеві двері з прозорим віконцем за товстим склом.

Я обхопила ланцюги, які тримали мене підвішеною до стіни і спробувала підтягнутися, але знову повисла. Слабкість розливалася по тілу і не давала нічого зробити. 

Пройшла десь година, коли металеві двері відкрилися і в кімнату увійшов чоловік. Уважно подивившись на мене він хмикнув, взяв стілець біля стіни, поставив його десь в метрі від мене і сів. 

— Що ж, якщо ти сподіваєшся вирватися - не витрачай сили. Їх в тебе і без того небагато. - почав чоловік. - В твоїй крові витяжка з аконіту. Дозування таке, що воно тебе не вб’є, але твоєї сили в тебе не буде ще довго. - він зло всміхнувся. - А до стіни ти прикута ланцюгами зі сплавом аконіту. 

— Ви настільки боїтеся мене.. - тихо сказала я, засміявшись. - Відпусти мене.. інакше захлинешся власною кров’ю.. 

— Мрій, крихітко. Це все необхідно тільки щоб швидше отримати інформацію від таких як ти. - він всміхнувся. - То що, готова починати? 

— Йди до дідька, вилупку. - прогарчала я. 

— Чудово, я теж готовий. 

Не знаю, скільки тривав допит, але в мене почали закінчуватися жарти. Він питав про феніксів у Ріо, на що був порівняний з півнем у гіршому розумінні цього слова. Питав про полонених і базу японських найманців, на що я відповіла що його сестра і мати теж були згвалтовані найманцями на тій базі, але ми їх рятувати не стали, бо їм це подобалось. Питав про інші види, на що отримав тільки сміх і порівняння з дощовим черв’яком. Згодна, це було грубо. Дощові черв’яки нічого поганого не зробили, щоб їх принижувати порівнянням з цією наволоччю. 

— Хм.. знаєш, а я радий, що ти вирішила чинити спротив. - чоловік нагло посміхнувся і встав зі стільця. 

— Рада, що тобі сподобалось. Бо свій шанс на порятунок ти вже прогавив. 

— Боюсь це ти прогавила шанс на швидку смерть. - з тою ж наглою усмішкою відповів чоловік, відкриваючи двері камери. 

За хвилину у двері увійшов рослий чоловік у балаклаві, вдягнутий у майку, мотоциклетну куртку з коричневої шкіри та військові штани і берци. На одязі в нього були дивні нашивки, такі самі як у японців в Ріо. На нашивці зображений золотистий хрест із сонцем, оповитий вінком. За ним увійшли декілька робочих, які ввезли в камеру доволі великий столик з різним приладдям, скоріш за все для тортур. 

— Веселої осені. Я повернусь по те, що від тебе залишиться, ближче до Різдва. - сказав чоловік, який мене допитував. 

— Осені…? Гей, що значить “ОСЕНІ”?! - прогарчала я, але за ним вже закрилися двері, залишивши мене наодинці з катом. - Чорт забирай. - я повісила голову. 

Кат уважно дивився на мене. 

— Чого вилупився..? - спитала я, глянувши на нього через впавше на обличчя волосся. 

— Хм.. Та от цікаво як швидко ти станеш слухняною… - він продовжував витріщатися на мене. 

— Як дізнаєшся - повідом в новини. Там багато хто ставки робив, досі чекають. - я всміхнулася. - Правда більшість з них вже земляних хробаків годують. Але не переймайся, ти зможеш повідомити і їм, коли до них приєднаєшся. І це буде скоріше, ніж ти думаєш… 

— А ти смішна.. - він все ж таки зрушив з місця. Відійшовши, він зняв свою куртку і повісив її на спинку стільця. - Що ж.. як тебе звуть? 

— А тобі досьє не видали? - я награно здивувалася. - Відділ кадрів знову халявить. Нагадай їм догану виписати. 

— Я Конан. - він підійшов до мене вплотну. - Запам’ятай моє ім’я. 

— Запам’ятаю, повір. - я всміхнулася. 

— Гарні ікла.. - він примружився, подивившись на мою посмішку. - З них і почнемо.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍