Читати книгу - "Сліпий ліс, Ілля Вінницький"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тарас, притискаючи Лесика, і Матвій тільки встигли вхопитися за напіввідкриті луски, як їх притиснуло до монстра. Він піднявся на свої лапи, і коли їх перестало притискати до луски, стало зрозуміло: Василіск уже стоїть на своїх лапах. Висота до землі була десь із десяток людських зростів. Він завмер.
— Тарасе, що нам робити? Як нас так згараздило? — тихо семенив Матвій.
Тараса трохи трясло, він знав, на що вони здатні, і якийсь паралізуючий страх від давньої зустрічі з подібною істотою, але меншого розміру, не давав ні розжати руки, ні відпустити Лесика, ні навіть нормально щось сказати.
— Я... я не знаю.
Ледь чутно він витиснув із себе.
Матвій, бачучи, який ефект справив на Тараса Василіск, вирішив взяти ініціативу в свої руки.
— Тарасе, чуєш, зараз не час застигати, як статуя, треба щось робити. Може, спробуємо зпригнути звідси, поки він завмер, і прицілимося, куди впасти. Якщо пощастить, то не всі кістки зламаємо, і може, навіть залишимося живими.
Боротися з таким чудовиськом під силу лише велетням або таким же розміром чудовиськам. Це не геройська місія, і ми з тобою не герої.
— Так, треба стрибати і сподіватися, що він таку дрібну здобич, як ми, і не помітить.
— Думаєш? Ще вижити після такого стрибка треба якось встигнути.
Але Василіск не дав їм такої можливості. З сильним ривком, набираючи швидкості, він понісся кудись, і тільки над головою змінювалися тіні.
— Тримайся за що можеш! — кричав Тарас Матвію, притискаючи своїм тілом Лесика і тримаючись за луски, як міг.
Матвій тримав однією рукою посох, а іншою як міг утримувався за луски, щоб не зісковзнути і не впасти.
Але звір тримав один шлях, той самий безпечний для нього, але, мабуть, смертельний для його вершників.
Так вони і пересувалися на величезному звірі все глибше і глибше в ліс.
Сили вже почали покидати, руки заніміли, вже не було сил утримуватися.
Як раптом Василіск зупинився і впав на землю, так різко і несподівано, як і піднявся.
Від удару Матвій ледь не виплюнув всі свої нутрощі, Тарасу удар пом’якшив Лесик, але як було самому Лесика — тільки богам відомо. Може, і добре, що він був без свідомості. Якщо оговтається, зламані ребра ми йому полагодимо.
— Ти як, живий? — запитав Тарас у Матвія.
— Та, здається, не дуже, але вроді цілий. Чи цілі мої кишки — це вже друге питання.
Раптом луски поодинці і нечасто почали повільно підніматися, починаючи з того боку, де мала бути голова. З-під них сонно почало щось вилазити. Щось схоже або на павука, або на кліща.
Повільно і ліниво розправляючи свої дрібні лапки. Розміром воно було з невелику кішку, але огидне і страшне, як п’явка чи багатоніжка, яка водиться в самих глибоких болотах.
— Швидко злізаймо з цього звіра і біжімо в ліс, якнайдалі, якщо він нас учує, або ці тварюки почують, то всі наші зусилля вижити будуть марними.
— Вони? — перепитав Матвій.
— Так, вони, — різко відповів Тарас. Он дивись, чи ти не бачиш, що твориться у тебе під носом.
Луски у Василіска піднімалися все частіше, і майже з кожної так само сонливо виповзали дивні істоти.
Поки вони нічого не робили і не рухалися в їхній бік, але вже і біля них почало відбуватися подібне.
Поки Матвій і Тарас вагалися, ті, що першими прокинулися, дико запищали і кинулися в їхній бік. Писк наростав і ставав все частішим, мабуть, сотня інших уже підняли бойовий клич.
Матвій без слів і роздумів пригнув першим, мабуть, те, що чекало його внизу, було не так страшно, як зустріч із ордою цих павуків. Про себе думав Тарас, але вибору в нього теж не було, кожна секунда була дорогоцінна. Надія була лише на те, що вони не спустяться за ними і не поженуться за ними в сідлі. Ну і, звичайно, що ця махина їх не роздавить, вирішивши потягнутися або лягти на бік.
Але слава світлим богам, на тому місці, куди вони впали, був старий пень, не просто старий пень, а пень розміром із міську площу, весь трухлявий і гнилий. На нього вони і приземлилися. Але сила падіння все ж була достатньою, щоб відчути, що всередині людини є ще щось.
Від удару органи всередині забилися всі разом, але біль була від кожного окремо. Ніби з величезної висоти впасти на воду, розпластавшись.
— Ти живий? — запитав Матвій у Тараса.
— Ще не знаю.
— Треба швидко звідси тікати! — прокричав Матвій майже в істериці.
— Так, розумію, ці тварюки зараз миттєво за нами поповзуть, а їх там зовсім не мало. І, здається, тільки завдяки нам вони прокинулися і йдуть за нашою душею. Не знаю, звичайно, чому ще живі після всього цього.
— Не хочу тебе засмучувати, але не за них я зараз хвилююся. Мене більше турбують ті, на чий дім ми приземлилися.
— Який дім? — піднімаючи Лесика, запитав Тарас.
— Так, біжімо швидше, я нюхом чую мурах, а судячи з мурашника, вони не дуже маленькі, і кислинки у них не попросиш. Швидше з’їдять нас вони.
Вмить Тарас підірвався і почав бігти, Матвій, не відстаючи, кинувся за ним. Тараса було не перегнати, хоча він і мав солідний багаж у вигляді напівживого юнака.
— Ні, не страх ними рухає, подумав Матвій, точніше, страх, але не той звіриний, що тільки за себе. А страх благородний, боїться втратити хлопця. Хоч тільки боги знають, де він, на якій стороні, може, він уже давно з ними. Але все ж не покидає Тарас Лесика! Кремінь мужик!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сліпий ліс, Ілля Вінницький», після закриття браузера.