Читати книгу - "Кароока, Mary Uanni"

8 Розділ

Я сиділа в темряві своєї квартири, лише тьмяний екран ноутбука освітлював кімнату. Очі ковзнули по новому листу, що з’явився у поштовій скриньці. Невідомий відправник. Без теми.

Я натиснула, і на екрані висвітлилося коротке повідомлення:

"Не йди через парк сьогодні ввечері."

Нічого більше.

Я напружилася, відчуваючи, як спина холодіє від передчуття. Це що, погроза чи турбота?

Поглянула на годинник — 22:47. Парк саме у той час мав би бути безлюдним. Тиша, темрява, слабке світло ліхтарів, що більше відкидають тіні, ніж дають світло. Якщо це пастка — чудовий вибір місця.

Зітхнула, провела рукою по обличчю. Я не боялася. Я не могла боятися. Якщо хтось хотів злякати мене, то вибрав не ту людину.

Піднялася з дивана і відкрила шухляду. Витягла чорний пояс для пістолета, обережно закріпила його під сорочкою. "Глок" зручно ліг у руку, знайомий холод металу діяв заспокійливо.

Я знала, що повинна йти. Якщо мене попереджають — значить, там буде щось цікаве.

Нічний парк зустрів мене похмурим мерехтінням ліхтарів і шелестом дерев. Повітря було вологе, з присмаком дощу, який, здається, висів у повітрі, але ніяк не починався.

Я йшла неквапом, уважно вдивляючись у тіні.

І тоді почула.

Кроки.

Не одні.

Я зупинилася, але вони продовжили рух. Вони не були випадковими — вони йшли за мною.

Я повернула голову — запізно.

Хтось різко вийшов з темряви, блокуючи дорогу, ще двоє підійшли збоку. Вони не поспішали, рухалися впевнено, наче знали, що загнали мене в пастку.

Я не чекала, поки вони заговорять.

Різко зробила крок назад, витягаючи пістолет, але хтось схопив мене за руку. Я смикнулася, вдарила ногою в коліно нападника — він смикнувся, але не впав.

— Чортова стерво! — просичав він.

Його друг рвонув до мене, я розвернулася, викидаючи руку вперед, і вдарила його ліктем у живіт. Він зігнувся, але в ту ж секунду мене схопили ззаду.

Знову.

Зміїне татуювання.

Я встигла помітити його на зап’ясті одного з них, коли той спробував закрити мені рот рукою.

Але не встиг.

Гучний удар.

Тіло нападника різко відкинуло вбік.

Я встигла тільки помітити фігуру в кепці, що блискавично рухалася між нападниками. Чорна маска закривала половину його обличчя, але я вже знала, хто це.

Він.

Він бив швидко, чітко, кожен удар розрахований, точний. Один із нападників хрипнув і впав, інший спробував дістати ножа, але його зап’ястя зламалося під раптовим ударом ліктем.

Я не могла навіть зробити крок.

А потім все стихло.

Лише я, він і троє нападників, що корчилися на землі.

Я повільно наблизилася, серце гупало в грудях.

— Я ж попереджав, щоб не йшла через парк, — його голос був тихим, але спокійним.

— Це ти писав? — я звузила очі, зиркнула на нього. — Звідки в тебе мій емейл?

Він трохи нахилив голову, наче усміхнувся під маскою.

Я не відводила погляду від його темних очей, що світилися з-під кепки та маски. Моє дихання було рівним, але серце билося в такт тривозі.

— Це ти писав мені на e-mail? — ще рзспитала я, голос звучав твердо, хоча всередині все стискалося від передчуття.

— Ти ж хотіла мати зі мною зв’язок, — його голос був спокійним, навіть трохи насмішкуватим.

У темряві він здавався ще більш загадковим. Звідки він знав, що я можу прийти сюди? Звідки в нього мій e-mail? Як довго він стежить за мною?

Я зробила крок уперед, розгледіти його було майже неможливо через маску, що закривала пів обличчя. Це зводило з розуму.

— Хто ти? — шепнула я.

Він не відповів.

Я простягнула руку, інстинктивно бажаючи зірвати цю кляту маску. У темряві його очі здалися такими знайомими, що серце зробило різкий стрибок.

Та він виявився швидшим.

Його пальці блискавично перехопили мою руку ще до того, як я торкнулася тканини, і в наступну секунду він різко розвернув мене спиною до себе.

Я навіть не встигла опам’ятатися, як він схопив мене за зап’ястя, притискаючи його вперед, до мого ж плеча. Відчуття було чітке, жорстке, але… не болюче.

Моє дихання збилося, тому що…

Його руки.

Його дотик.

Його рухи.

Він стояв за мною, так близько, що я відчувала, як його груди піднімаються і опускаються.

Тепло його тіла.

Його подих.

Я завмерла.

Ні.

Це не може бути…

Це відчуття.

Його хватка, його запах, його рухи.

Серце шалено калатало, так сильно, що я відчула, як в жилах зашуміла кров.

Невже це…

— Єва, стережись!

Голос Лева різко вирвав мене з трансу.

Я навіть не встигла зрозуміти, що відбувається, як Макс — чи хто він там насправді — різко відпустив мене.

Я повернулася якраз вчасно, щоб побачити, як Лев летить на нього зі всієї дурі.

Макс навіть не зрушив з місця.

Він просто… відступив убік.

Лев, промахнувшись, втратив рівновагу й мало не впав, але швидко випростався і знову кинувся в атаку.

Я закрила обличчя рукою.

— Леве, ти серйозно?

— Він напав на тебе! — гаркнув той, блискавично розвертаючись до Макса.

Макс не виглядав враженим. Він навіть не змінив позу. Просто дивився на Лева так, наче той був маленьким собакою, що намагався вкусити тигра.

— Я не нападав на неї, — спокійно промовив він.

— Та ну? — Лев скривився. — А чому вона стояла, наче її зв’язали?

Макс глузливо смикнув бровою:

— Це питання не до мене.

Я закотила очі.

Лев ще раз глянув на мене, ніби перевіряючи, чи справді я в безпеці, а потім — на Макса.

— Хто ти, блін, такий?

Макс усміхнувся під маскою.

— Загадка.

Я важко видихнула.

— Досить.

Макс глянув на мене.

— До зустрічі, Єва, — тихо промовив він.

А потім просто… зник у темряві.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍