Читати книгу - "Іллірія, Марія Заболотська"

Усі без винятку присутні в кімнаті розуміли, що вчинок пана Ремо вкотре межує з прямою образою сім'ї Еттані, і зовсім нічого не могли вдіяти. Самому пану Еттані, який вийшов із бібліотеки привітати гостя, залишалося лише з безпорадним подивом дивитися на спантеличену і зніяковілу дружину. Яке приниження для глави дому!.. Не можна було не здогадатися, що у вітальні щойно сталося щось надзвичайне, але й питати про це у присутності пана Альмасіо, який, поза всяким сумнівом, відіграв головну роль у обурливих подіях, Гако не наважився.

Ось у такому дивному настрої члени сім'ї Еттані і були змушені сісти за обідній стіл, напружено перезираючись одне з одним. Я й поготів почувалася жахливо - невідривний погляд пана Ремо пригнічував, немов могильна плита, передчасно покладена на мої плечі. Жадібна увага до тіні кожної думки, що відображалася на моєму обличчі, здавалася мені відчутною, наче липке павутиння.

Не встиг пан Гако завести розмову про погоду, як Ремо Альмасіо перебив його найобурливішим чином і повторив, що неодмінно бажає бачити мене серед гостей на весіллі Тео і Флорен, та ще й у сукні, пошитій із того самого шовку. У його голосі звучали нотки, які вказували на те, що Ремо відкинув усяку обережність і не має наміру надалі брати до уваги будь-які умовності. Якщо він не заявив батькові, що бажає негайно забрати мене до свого дому, то лише тому, що не надто поспішав, справедливо вважаючи, що я нікуди не подінуся. Тепер уже мої страхи не здавалися перебільшенням - всі його погляди, жести і слова висловлювали цілковиту впевненість у тому, що я перебуваю в повній його владі.

У розпачі я крутила в руках виделку, враз втративши будь-який апетит. Навіть дихалося мені важко, що вже говорити про їжу!.. Стіни немов повільно зсувалися, погрожуючи безжально розтрощити мої кістки, повітря стало спертим, а від гіркоти в роті звело горло, так що не виходило випити навіть ковток води. Я, забувши про те, як недавно непокоїлася щодо долі Флорен, думала тепер лише про одне - як би врятуватися самій від пана Ремо. Знову і знову в голові моїй звучала порада Віко, і, врешті-решт, я майже впевнилася в тому, що вона не позбавлена сенсу. Та й інших порад мені все одно ніхто не дав.

Зітхнувши глибше, я зробила вигляд, що надто завзято взялася за качину ніжку, що лежала на моїй тарілці, і нібито випадково встромила зубець виделки собі під ніготь. Від болю з моїх очей і справді бризнули сльози, але в мої плани не входило їх приховувати - навпаки, я голосно зойкнула і, глянувши на свій закривавлений палець, якомога виразніше зобразила напад слабкості, почавши хилитися убік. Пан Ремо і пан Еттані незграбно кинулися мені на допомогу, за ними поспішила і пані Фоттіна; я ж увесь той час, поки мене обмахували і підносили до носа ароматичні солі, видавала перелякані зойки, скиглила і невпинно жалілася, що зовсім не терплю вигляду крові, а від найлегшого болю одразу ж втрачаю свідомість.

Сходами я піднялася за допомогою Арни, похитуючись і ниючи. Вже не знаю, наскільки мій спектакль переконав пана Ремо в тому, що я занадто чутлива і зманіжена для того, щоб стати для нього гідною розвагою, але, щонайменше, це допомогло мені уникнути його нечемної і неприємної уваги.

Решту дня я провела в ліжку, зображуючи слабкість і страждання. Мені гадалося, що плітки слуг про виявлені мною слабкість і малодушність будуть невдовзі переказані панові Ремо. Скринька з шовком, залишена Арною на столі, не давала мені спокою - тож муки мої не були цілком удаваними: від вигляду подарунка пана Альмасіо і справді ставало млосно. Лише надвечір, після того, як Арна, яка допомагала мені митися перед сном, пішла, я набралася сміливості і, вставши з ліжка, підняла кришку.

Шовк виявився неймовірно прекрасним, мені здавалося, що я торкаюся пелюстки квітки - настільки він був м'яким. Навіть у світлі свічок його колір не тьмянів, а немов набував густоти й бархатистості. Ніколи ще я не бачила зблизька настільки дорогоцінного краму. Мої руки самі по собі дістали відріз зі скриньки, і, ось я вже стояла біля дзеркала, загорнувшись у легку тканину.

Темно-вишневий колір дивним чином відтінив мою зовнішність - він, здавалося, висмоктав і без того неяскраві фарби з мого обличчя, яке в одну мить стало восковим. Але водночас риси мої стали виразнішими і різкішими, як бувають швидкі начерки вуглиною виразнішими за багатобарвні картини. Я бачила, що мої темні очі раптом набули невластивої їм раніше глибини, а обриси блідих вилиць стали чіткішими. Ні, я не перетворилася на красуню, наче ті героїні казок, яким вистачало однієї сукні від чарівниці, щоб стати невпізнанними, але не могла не визнати, що цей шовк здатен прикрасити навіть мене.

Зачарувавшись мимоволі подарунком, я, скорившись якомусь таємному дивному бажанню, розпустила волосся і закружляла перед дзеркалом, дивлячись, як майорить довкола мене червоний шовк. Можливо, я навіть щось стиха наспівувала, і зовсім втратила лік часу. До тями мене повернуло те, що у вікно хтось кинув невеличкий камінчик. Я зовсім забула про Віко!

Квапливо я загасила всі свічки, крім однієї, і впустила його в кімнату. Не треба було вирізнятися особливою спостережливістю, щоб зрозуміти: сьогодні мій гість добряче напідпитку, хоч і не до втрати пам'яті.

- О, той самий шовк від Ремо! - замість привітання сказав він, тицьнувши пальцем мені в плече. - Я бачу, він вам догодив!

Я поспіхом, але бережно поклала шовк у скриньку, відчуваючи, ях мені хочеться ще й ще раз торкнутися його. Слова Віко зачепили мене - і справді, я поводилася, наче пустоголове дівчисько, у якого від вигляду коштовного подарунка забрало останній розум. Але Віко і не подумав далі висміювати мою легковажність - це було якось незвично. Я придивилася і зрозуміла, що він чимось вкрай пригнічений, хоч і намагається цього не показувати.

- Що з вами сталося, пане Брана? - запитала я.

- Та дрібниці, - знехотя відповів Віко. - Завітав сьогодні до рідної домівки, бо ж на цьому наполягав мій шановний панотець... Ці візити ніколи не обертаються приємною бесідою за чаюванням, як ви розумієте. Здавалося б, вислухавши сотню разів звинувачення у нікчемності, у сто перший можна було б і пропустити це повз вуха, але ж ні, я все ж таки не настільки глухий до умовлянь, як про мене розповідають...