Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

Через два дні цивільне населення відіграло вирішальну роль у захисті півдня України, виступаючи в ролі коригувальників для військових і спрямовуючи артилерійський вогонь на цілі. Ще через кілька днів, коли росіяни наблизилися до найбільшої в Україні атомної електростанції в Енергодарі, на їхньому шляху встав натовп; люди зупиняли танки українськими прапорами та імпровізованими барикадами. Схожі сцени розгорталися у південному Мелітополі, який росіяни окупували у перші дні війни. Місцеві мешканці збиралися на вулицях міста, скандували загарбникам «Додому!» і «Валіть геть». Новини про ці протистояння ширилися соцмережами, кожна підривала міф про непереможність росіян — і підіймала моральний дух українців. Однак жодна з перших битв не мала більшого значення для виживання України, ніж битва за аеропорт у Гостомелі, поблизу західної околиці Києва. Відступ українських військ із цього аеропорту в перший день вторгнення видавався вирішальною перемогою російських повітряно-десантних сил. Загарбникам залишалося лише протриматися до прибуття підкріплення: з військових баз у Росії вже піднялися в повітря військово-транспортні літаки з військами та зброєю, які наступного дня мали виступити на Київ. Однак вони так і не прилетіли.

Щойно українські сили відійшли від аеропорту, їхнє командування залучило резерви артилерії для обстрілу летовища з різних напрямків, унеможлививши посадку російських літаків. Контрудар тривав кілька днів, у ньому брали участь різнорідні загони українських сил без чіткого командування та злагодженості. Крім професійних військових підрозділів — як-от 72-га механізована бригада, що використовувала в бою важкі гармати, — до аеропорту прибули нацгвардійці, спецпризначенці, поліціянти, офіцери військової розвідки, а також чимала кількість цивільних добровольців[96].

— Військова теорія не враховує звичайних чуваків у спортивних штанях і з мисливськими рушницями, — прокоментував генерал Залужний, який спостерігав за боєм зі свого командного пункту.

Один з помічників генерала знайшов у бункері телефонний номер мешканця Гостомеля — приятель приятеля; той погодився підібратися ближче до аеропорту, дивитися, куди летять українські снаряди та по телефону корегувати стрільбу. Десятки ворожих парашутистів знайшли смерть у бою за летовище, тіла валялися серед обгорілих уламків їхніх гелікоптерів.

Мужність цивільних, проявлена у цій битві — і в багатьох інших битвах по всій Україні, — розкрила керівництву в Києві одну з фундаментальних вад російського воєнного плану. Путін розраховував на те, що хоча б частина українського суспільства вітатиме росіян як визволителів або триматиметься осторонь і не перешкоджатиме окупації.

— Ми очікували, що нас зустрічатимуть квітами[97], — зізнався пізніше один російський генерал.

Натомість величезна кількість звичайних українців долучалася до спротиву як тільки могла, часто ризикуючи власним життям і без жодної підготовки. У Києві та багатьох інших містах перед військкоматами вишикувалися довгі черги — люди відгукувалися на заклик Зеленського записуватися до армії.

— У нас бабусі заливали «коктейлі Молотова», — розповідав міністр оборони Олексій Резніков. — А онуки були готові ті коктейлі жбурляти[98].

Один з видів збройних сил, відомий як сили територіальної оборони, відзвітував про сто тисяч новобранців, прийнятих за перші десять днів вторгнення.

На багатьох ділянках фронту росіяни опинилися в меншості. Неспроможність захопити контроль над жодним аеропортом поблизу Києва змусила загарбників вдатися до непродуманої стратегії — наземного штурму з метою розгромити оборону Києва. На п’ятий день вторгнення, 28 лютого, комерційні супутники зафіксували велику колону російської військової техніки, яка рухалася з Білорусі на південь, до Києва. Колона мала понад шістдесят кілометрів довжини та тисячі бойових машин — причіпна артилерія та зенітні комплекси, танки й бронетранспортери, автоцистерни для пального і польові шпиталі. Стальна воєнна машинерія рухалася вперед ланцюгом, що тягнувся за обрій. Новини про колону змусили багатьох повірити у те, що Київ скоро оточать. Генерал Залужний сприймав це інакше. Колона прямувала у його пастку.

Щоб сповільнити просування ворога, українці підірвали головний міст через річку Ірпінь, яка протікає вздовж західної околиці Києва, і влаштували серію підривів на дамбі міського водосховища; вода з нього затопила береги Ірпеня й створила на шляху колони непрохідні болота. Російські формування продовжували сунути вперед з півночі, але незабаром у танків і бронемашин почало закінчуватися пальне, і вони утворили довжелезний ряд зручних мішеней на шосе північніше Києва. Для Залужного це був переломний момент.

— Що б не сталося далі, — сказав генерал, — наш план спрацював.

Мобільні групи українського спецназу пішки підкрадалися до колони, випускали ракети з переносних протитанкових комплексів і зникали у лісосмузі. Погода їм сприяла. Наприкінці лютого земля не промерзла натвердо, і російські танки не могли легко з’їхати із шосе та просуватися полями й лісами. Хто намагався, зазвичай застрягав у болоті, інші машини мусили або витягати загрузлого товариша, або кидати. Українські бойові дрони «Байрактари», куплені у Туреччини незадовго до вторгнення, поливали ракетами російську техніку, ще більше перешкоджаючи її руху. Зняті з повітря кадри дронових ударів ширилися соцмережами та неабияк підіймали моральний дух.

Генерал Залужний відстежував операцію з бункера і не міг повірити у масштаби російського провалу. Він вивчав письмові праці свого супротивника, генерала Валерія Герасимова, командувача російських збройних сил, який був на сімнадцять років старший за Залужного. Український головнокомандувач навіть тримав примірник обраних робіт Герасимова у своєму кабінеті.

— Він надзвичайно розумний, і мої очікування від нього були грандіозними, — розповів мені Залужний. — Я виріс на російській військовій доктрині та досі вважаю, що вся військова наука зібрана в Росії.

Однак росіяни воювали не так, як він очікував. Найбільшою хибою загарбників був брак уяви, неспроможність адаптуватися до змін на полі бою. Російська система управління досі наслідувала радянську модель, де відсутня культура ініціативи серед молодшого офіцерського складу. Вони робили лише те, що наказують, і отримували догани за несанкціоновані вчинки. Зустрівши несподівано завзятий опір і не маючи можливості поповнити запаси, росіяни не відступили, не вдалися до якогось іншого підходу, як того вимагали умови війни.

— Вони просто зігнали солдатів до купи, на смерть, — підсумовував Залужний. — Обрали сценарій, який влаштовував мене найбільше.

* * *

Думка про те, що Україна може вистояти перед навалою, скоро перестала видаватися найважливішим союзникам Зеленського маячнею. На початку березня лідери США і НАТО усвідомили, що російська армія не настільки потужна, як вважалося. Елітних спецназівців з путінських повітряно-десантних військ косили по всіх околицях Києва. Втрати серед десантників росли з такою швидкістю, що вести якийсь надійний підрахунок стало важко. Офіційні цифри від російського Міністерства оборони називали майже п’ятсот солдатів убитими та понад півтори тисячі пораненими за перші десять днів вторгнення — тривожна кількість за мірками сучасної воєнної справи. Незалежні оцінки називали числа принаймні на порядок вищі, зокрема, тисячі солдатів, сотні бронемашин і десятки повітряних суден було втрачено за перший