Читати книгу - "Стрі-чен-ня"

скотина, що біс його бери!

А Христя й рада — дише, дише.

Червоне сонце, червоне; за тітки Олесі там далі хатину спускається, за ялину її розлогу, і хмари рвані поміж нього, і дим, дим, Христин дим скрізь.

Я ж курю, а до неї подружки приметелились саме (мене не видно їм за яблунею), вони якийсь дамський журнальчик приволокли, «Космополітен» якийсь, і цвірінчать:

— А ти, Крістінко, на танці йдеш? Сьодні ж в клубі дискотека!

(Я один її Христею зову, та ще бабця сусідська одна, а то всі — Крістіна.)

— А ти, Крістіна, краситься будеш? А можна я в тебе лак позичу? А помаду оту, рожеву?

Та ще:

— А ти знаєш, шо Ванька Парасчин в Людку з восьмого втріскався по самі вуха? Ой! — цвірінчать.

А тоді:

— Тут, Крістіно, чуєш, така стаття, ось на почитай. Про переселення душ, уявляєш? Реінкарнація називається! Уявляєш, що душа твоя може багато життів проживати, і ти, може, ким другим в колишньому житті була, та ким завгодно…

Стоїть Христя, стоїть, об вила обіпершись, та на огонь зирить.

А диму того, так я ж кажу, вже заволокло й півсела.

2

Тривога така зчинилась по всій Вкраїні, що Господь сохрани!

Жарт хіба — Виговський під Конотопом з татарами сим же літечком москалів розгромили, а Іван Сірко, кошовий славний, всього Запорозького низового войська отаман, начисто північну Татарію розграбував і спалив.

Поки хан-бо, хан з Виговчиком московітів бив!

Ой леле, світе праведний, таке зчинилось, що Остапу й самому страшно.

Він, Остап, жалкував, правда, об тім, що сам під той розгул не втрапив — їздив саме до матері на хутори, бо та ж заслабла, а тоді ще з кумом у зимівниках випили та…

Що й казати, прогуляв Остап літо-літечко ясне, і то без ладу — коня пропив, воза пропив, усі гроші до останнього червінця пропив, і свитку пропив.

І хай тобі Бог помага тепер, як речив той же таки кум Свирид.

«А можна ж… ой можна ж було, — міркував собі Остап, — з паном кошовим та з товариством так погуляти, та такого набрати, таких коштовностей не лічачи нагребти в тій Татарії, що світе праведний!»

«Дурень же я дурень, — міркував Остап собі, — а раз дурень, то сиди тепер отут, на вершечку могили одинокої в полі простим дозорцем, і лічи денечки. Раз такий дурень!»

А що їх, ті денечки, лічити?

Спливло літо, настала осінь, рання, прохолодна; морозно ночами стало, сумно.

І тут, на одинокій могилі в степу, думав Остап Черничко про різне, про життя своє думав, про вічність, що зирила на нього з глибоких темно-синіх небес.

Закружляли скрізь павутинки бабиного літа, залітали.

І так того дня лежав Остап на вершечку могили половецької в степу, коло кострища, нікому не потрібного, сухого.

Сигнального кострища.

І думав про різне, думав про хутори, матір умираючу, сестру-вдову з двома малими дітьми на руках, що у двадцять літ удовою стала.

Хоча хіба в такий час і дивно — в двадцять літ вдовою стати?

Не дивно зовсім, а все ж пройняло його, Остапа, як вона тоді співала попід вербами над ставком на кладочці сидячи, тужну, мо’, навіть і самоскладену пісню:

Верби, верби

Понад ставом,

Так я, мамо,

Й вдова стала.

Так поклав мій

Ясний сокіл

Сизі крила

В двадцять років.

Сизі крила

Біле личко,

А надворі ж

Глупа нічка.

А над ставом

Верби, верби,

Стала осінь

Поверх греблі.

Аж і стала, сестро, — думав Остап.

А ще думав чогось про дурне, а воно таки, те дурне, в’їлося в душу.

Ото як п’янствував у зимівниках з кумом, так за звичкою ранком встав з похмелюги і за люльку зразу вхопився.

А виявилось, неділя була.

Ну кум йому й повів байку:

— Негоже, — каже, — куме Остапе, ти чиниш.

— А чого? — Остап йому.

Той же:

— Хіба не знаєш, як старі люди кажуть? Хто в неділю до служби в церкві люльку палить, той у наступному житті свинею стане. Або конем. Так свині то ще півбіди — погодують та й заколють. А коню весь вік хребет гни на хазяїна.

І думав оце тепер Остап, як-то воно в наступному житті.

І чим же ліпше, може, все-таки конем, а не свинею?

«Хи-хи! — думав. — Що там той кум розуміє, свиня йому та й свиня… Конем лучче — кінь хоть своєю смертю вмре, а як козацький кінь, так іще й нагуляється, загине і в славі почине, і по степу ж літати любо, хотя й осінньому, тужному степу. Ех!»

З тими думками зірвався Остап з землі та й крутнувся на одній нозі так, наче ото аби був конем.

І вздрів тут же вершників на низькорослих конячках коло самої могили.

— Яничари! Ой чорт мене бери, яни… — тільки й прошепотів та й змовк.

Впав.

Уп’ялась стріла колюча, отруєна, вляглась під саме серце.

— Ой, як болить, як же болить! — стогнав Остап, одною рукою за серце держачись, а другою по кресало та по кресало!

— Тільки б підпалити! Тільки б успіть, поки не здохну! А там уже хіба так і погасив. Там уже як розгориться! — стогнав та вже, ба, й не стогнав, а подумки, — сили полишали.

І оставалось з аршин доповзти всього.

— Ой поможи! — з останньої сили устами поворушив. — Господи… Ісусе…

Кольнуло ще дужче в грудях, не бачив, як неслась орда під курганом та оминаючи його, як до нього підлетіли — йому здавалось, що запалив він трикляте багаття, бо ж он же він, дим, он!

Скрізь!

По степу!

І по білому світу!

А то ж і не дим був ніякий, а мана, мана передсмертна, що застеляла йому погляд, і він тільки й устиг дошептати:

— Христе…

І впав неживий.

І душа покинула тіло.

09.2009, Карабутове

Гефест і Афродіта

1

Над олімпійськими садами шумів серпень.

Гуділи бджоли і духмяно пахкотів мед.

Там, у низинах, кружляли густі хмари, сипали назем дощ із майже осінньою прохолодою, наводили смуток, а тут, угорі, було тихо.

Одинокий чоловік брів перед самим полуднем запустілою вулицею не озираючись, поступ його була тверда, впевнена — так крокують солдафони на марші.

Перед скромним парканчиком чи чимось на кшталт нього, всуціль обплетеним ще зеленими гронами