Читати книгу - "Та, що не скорилась., Йо Томас"

Сонце повільно здіймається над Буковинськими пагорбами, вливаючи золотисте світло крізь панорамні вікна чорного барнхаусу. Світло ллється м’якими струменями на дерев’яну підлогу, грається на обличчях присутніх, лягає теплом на плечі, як ковдра після ночі в хаосі.

Барнхаус тихий. Стіни мовчать. У вікнах — блиск річки, що переливається між камінням. У кімнаті пахне кавою, деревом і шкірою.

Команда сидить півколом навпроти Юліана.

Віктор — мовчазний, змарнілий, але його очі — колишні: холодні й тверезі.

Гражина — поруч, але трохи осторонь. Ніж мольфара — у кобурі на поясі, ніби ніколи не зникав. Її волосся розтріпане, а на шиї тліє новий шрам — ніби знак, якому ніхто не дав назви.

Белла — сидить із прямою спиною, її пальці обережно торкаються подвійного кільця. Тиша в ній — як перед бурею, глибока і темна.

Всі говорять по черзі. Про Хвориміра. Про Ліліт. Про смерть і повернення. Про ніж, револьвер і світ, що розсипається попелом.

Юліан не перебиває. Його обличчя лишається спокійним, але очі видають глибину обдумування. Його пальці переплетені, руки нерухомо лежать на столі, що виблискує у світлі сонця.

Голос Гражини стихає.

І тоді — тиша.

Повна, глибока, гнітюча тиша. Навіть птахи за вікном ніби припинили співати.

Усі чекають на слово Юліана.

Але він мовчить. Дивиться на кожного по черзі. І тиша тисне.

Юліан повільно підвівся, спершись долонями на стіл. Його тінь лягла через золотий промінь, що пробивався крізь скло, й упала на підлогу, мов довгий хрест.

— Як я й казав, — почав він, — я належу до древнього Ордену. Ми спостерігаємо за тим, як розвиваються події у релігійних спільнотах, богословських школах, церквах... Але не тільки за католицькою вірою. Наша увага охоплює всі духовні течії. Усі.

Його голос був рівний, тихий, але в ньому звучала вага століть.

— Ми вивчаємо знаки, аналізуємо пророчі зрушення, стежимо за зниклими текстами, затінками ритуалів. І коли десь у глибинах будь-якої віри — навіть у її спотвореному дзеркалі — починає прориватись щось темне, ми втручаємось. Ми не лицарі. Ми не святі. Але ми несемо відповідальність.

Він поглянув на Гражину, на Віктора, на Беллу.

— Ви бачили те, що більшість людей не витримала б і хвилини. Ви пройшли крізь смерть — і повернулись. Але пам’ятайте: людям потрібна віра. Вона — як тінь, що дає обриси. Без неї вони  побачать те, що побачили ви. Не витримають.

Юліан повільно вдихнув і продовжив:

— Я вдячний вам. За те, що зробили. І за те, що вижили. Якщо ви не зламались — ви сильніші, ніж будь-хто з нас думав.

Він витягнув із кишені маленький знак — срібне коло з перехрещеними лініями — і поклав його на стіл.

— Якщо ви приймете, я пропоную вам співпрацю. Ми маємо знати, що буде далі. Бо Хворимір — не єдиний. І не найстрашніший.

Тиша знов запала, але вже інша — рішуча, напружена. Світло у вікні заграло золотом. І почався новий етап.

Сміх наповнив просторий барнхаус, розлетівся поміж дерев’яних балок і відлунням прокотився до самого даху. Сонце лилося крізь панорамні вікна, освітлюючи обличчя, на яких уперше за довгий час з’явилась щира усмішка.

— Та звісно готові до співпраці! — гримнула Гражина, поправляючи рукав сорочки й дивлячись на Юліана. — Ще й Ліліт нам винна. Ми, між іншим, знищили її ворога. А вона розіграла справжню комедію. Тіатралка...

— Чисте Пекло-Бродвей, — хмикнув Віктор, підходячи до столу.

— Ха, з головою в сорочці… — додала Белла, і всі знову вибухнули сміхом.

Гражина, не стримуючись, обняла Беллу — тією самою сильною, щойно воскреслою рукою, що ще недавно стискала ніж мольфара. Потім обійми пішли по колу — міцні, втомлені, але щирі. Обійми тих, хто пройшов крізь смерть і лишився собою.

Юліан спокійно всміхнувся, вловивши хвилю розрядки.

— Відпочиньте поки, — сказав він, піднімаючи келих із теплим вином. — Бо попереду ще одна справа. Є замок. Старий, темний, мовчазний. Паланок. Там щось почало прокидатись.

Сміх стих. Усі поглянули на нього. Тінь лягла на підлогу від слова Паланок.

— Але це вже... згодом, — додав Юліан і знову сів. Вітер за вікном заколихав гілки, і світ, здавалося, на мить затамував подих.

Кінець