Читати книгу - "Яр"

я на превелику силу встигав шукати паливо. Рятувало одне: пощастило знайти велику суху печеру. Мені спало на думку, що ми перетворилися на справжніх печерних жителів, і найбільшу втіху та насолоду отримуємо тоді, коли щастить знайти вільну печеру чи бодай подобу печери.

Завдяки цій печері мені пощастило вперше побачити аборигена.

Це сталося раннього ранку другого дня. Зваривши Якимові та собі по мисочці юшки, нагодувавши хворого товариша, який несподівано з'їв майже все, я підкинув у вогнище останній снопик хмизу й тільки-но підвівся й хотів іти на заготівлю палива, як біля печери почувся ляскітливий гавкіт. Це було так несподівано, що я мимоволі відскочив до стіни печери. Тоді хтось ізнадвору прикрикнув на собаку й гукнув каліченою російською мовою:

— Хьто такая люды — вихады!

Заклик явно стосувався нас, і я остережливо виглянув. Тримаючи карабін за шийку правою рукою, з пальцем на спусковому гачку, ладний будь-якої миті вистрілити, за п'ять кроків од нашої печери стояв монголоподібний чоловік, з голови до п'ят одягнений у шкіру. Схожий на вовка собака тримався біля його ноги, чекаючи наказів, прядучи вухами й очима то на мене, то на господаря.

— Твоя плохая люды? — суворо кивнув на мене карабіном чоловік. Я збагнув, що тут необхідні найпростіші слова, й сказав два знайомих йому слова:

— Хорошие люди.

Це враз ніби заспокоїло гостя, він копнув пса ногою, підійшов до мене й не без вагання посіпав за зваляне волосся та скуйовджену бороду:

— Эта — хорошие люды? Руский люди?

Я покрутив головою, гість подивився на мене пильніше, тоді ввійшов до печери й побачив Якима, який лежав нерухомо з заплющеними очима. Гість і тут спитав:

— Хорошие люды?

Я хотів пояснити словами, що це мій товариш і він важко недужий, але гість нічого не зрозумів, тому я схилився над Якимом і обережно задер холошу. Гість покрутив головою й зацикав язиком. Поки я думав, як увійти з ним у контакт, гість поцікавився:

— Водка есть? Махорка есть?

І коли я заперечно покрутив головою, він щось проказав по-своєму, вийшов з печери, удів ноги в снігоступи, які виявилися навпроти нашого входу, ще раз усміхнувся й подавсь понад берегом замерзлої річки вгору.

Ця несподівана зустріч схвилювала мене, я хотів поділитися думками з Якимом, та він, виявилось, нічого не бачив і не чув. Мене охопило відчуття самотности, що безжально насувалась на мене. Але я взяв себе в руки. Кожен мусить нести той хрест, яким наділила його доля, і нести по можливості до кінця. Мені подумалось: якби був здоровий Яким, то напевно зміг би порозумітися з тим дивним чоловіком, котрого наче сам Бог послав. А я лише розгублено кліпав очима. Зрештою могло виявитися, що це був наш останній шанс...

Через день після тих відвідин Якимові стало ще гірше. Він уже стогнав не стримуючи себе, раз по раз просив принести снігу чи льоду й робити холодні компреси, від них біль у позі трохи слабшав. Я вже й не наполягав рухатися далі, і не тільки тому, що Нілгиси знову замерзла, а й через те, що від найменшого руху в Якима починалися ще жахливіші болі. У нього піднялася висока температура, та я й тут міг тільки прикладати йому до лоба холодні компреси.

За цілий той день він ні на хвилину не стулив ока, силою волі змушував себе не заснути й не впасти в забуття. Та ще через день уже не міг опиратися хворобі, голосно стогнав і раз по раз утрачав свідомість. Але й непритомним стогнав і навіть скрикував. Якось, прийшовши до тями, він глянув на мене з відвертим докором і покрутив головою:

— Нащо ти його прогнав?

Я непорозуміло втупивсь у нього, тоді Яким переказав мені слово в слово всю мою коротку розмову з позавчорашнім таємничим гостем. Я йому пояснив, що все це відбулось не сьогодні, але він, здається, мені не повірив, бо сказав зовсім для мене незрозуміле:

— Сліпому місяця не покажеш...

Я сприйняв цей незбагненний афоризм на свій карб, і мені стало прикро, та Яким знову впав у забуття, і я подумав: які між нами можуть бути образи?

На п'ятий день він жодного разу не прийшов до тями, лише скреготав зубами і стогнав, стогнав, стогнав... Я вряди-годи прикладав йому до ноги снігові кавалки, але стопу вже й не зважувався розмотувати, бо тернова хустка давно просякла гноєм та насокою й наглухо зрослася з тілом. А коли Яким починав скреготати зубами, я прикладав йому до лоба м'ячики снігу, і тоді чи біль у голові ставав слабшим, чи, може, поверталася свідомість, але скреготання припинялось. Та це тривало дві-три хвилини, і тоді все починалося знову.

Я намагався щось казати Якимові, чогось у нього допитувався, він не реагував, і все-таки в мене складалося враження, що Яким усе чує й розуміє, тільки не може або ж не хоче відповідати. Тепер я майже переконаний, що Яким таки не хотів мені відповідати. На своєму не дуже довгому віку я перебачив багато смертей і знаю, що людина, яка прощається з життям, байдужіє до слів і до клопотів живущого, бо вже мислить іншими категоріями й міряє іншими вимірами, а наші проблеми й турботи здаються їй не вартими жодної уваги, адже перед нею вічність. Мабуть, живий ніколи не зможе осягнути думок і почуттів умираючого, і мабуть, у цьому й полягає непереборний дуалізм природи.

Усі ці дні, поки Якимова душа розлучалася з тілом, я спав тільки уривками, практично майже не спав, тільки вряди-годи, коли сили мене полишали, я на мить провалювався в незнану прірву, яка навіть самому мені здавалася чорною й загрозливою. Однієї такої миті мене розбудив Яким. Останніх три дні він узагалі перебував у непам'яті, а тут я раптом почув його хрипкий шепіт:

— Холодно... Вогонь