Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"

class="p1">— Це були чари! — знову заговорив Мандор. — Аби відволікти увагу! Пустіть їх!

Я вирішив, що це слушний момент, аби зняти з себе та Юрта чари, що змінювали нашу зовнішність. Навкруги тривав благословенний бедлам. За мить погляд Мандора зупинився на мені, і він жестом покликав мене до себе. Я бачив, що Юрт, праворуч від мене, розмовляє з кимось зі знайомих.

— Мерліне! — випалив Мандор, щойно я підійшов ближче. — Ти щось про це знаєш?

— Нічого, — відказав я. — Я був позаду, разом із Юртом. Я навіть не знаю, що саме тут сталося.

— Хтось надав двом хлопцям з охорони твоєї та Юртової подоби. Зрозуміло, що це зробили, аби спричинити паніку в ту мить, коли кілер скоїть напад. Вони кинулися вперед, стверджуючи, що вони охоронці. А всі ж бачили, що це не так. Розумно, а надто якщо згадати, що ви з Юртом знаходитесь у списку тих, хто перебуває під їхньою чорною вартою.

— Розумію, — сказав я, запитуючи себе, чи це не я допоміг убивці втекти. — А хто жертва нападу?

— Тмер. Закололи кинджалом — професійний удар, — сказав він, і я помітив, що у нього смикається повіка лівого ока. Непомітно підморгує? Натякає на щось? На що саме? — Миттєва смерть.

Побачивши моє спантеличене обличчя, Мандор озирнувся.

— Охорону посилено, — пояснив він. — Таббла взяли в кільце. Гадаю, накажу забрати його звідси, тут йому зараз не місце. Тобі і Юртові теж. Ви зможете підійти до храму пізніше. Я подбаю, щоб там виставили ще більше охоронців.

— Гаразд, — сказав я. — А Дара тут?

Він обвів поглядом натовп.

— Я її не бачив. І зараз теж не бачу. Вам краще піти.

Я кивнув. Відвернувшись від Мандора, праворуч я помітив напівзнайоме обличчя.

Вона була висока, з темними очима, подоба її змінювалася, нагадуючи то вихор барвистого дорогоцінного каміння, то дивовижну квітку, і вона дивилася на мене. Я вже раніше намагався пригадати її ім’я, але не зміг. А зараз, коли побачив її знову, ім’я сплило мені в пам’яті. Я підійшов до неї.

— Мені доведеться піти ненадовго, — сказав я. — Але я хотів привітатися, Джилво.

— То ти мене пам’ятаєш? А я думала, забув.

— Звісно, пам’ятаю.

— Як справи, Мерліне?

Я зітхнув. Її обличчя, вкрите хутром, напівлюдське, осяяла посмішка.

— У мене та ж історія, — сказала вона. — Не можу дочекатися, коли все це закінчиться.

— Так. Слухай, я хотів би зустрітися з тобою з багатьох причин. Коли тобі зручно?

— Гадаю, у будь-який час після похорону. А що за причини?

— Зараз не маю часу. Мандор кидає на мене грізні погляди. Побачимося пізніше.

— Добре. До зустрічі, Мерліне.

Я поквапився до Юрта й схопив його за лікоть.

— Нам наказано покинути це місце, — сказав я. — З міркувань безпеки.

— Гаразд. — Він повернувся до чолов’яги, з яким розмовляв. — Дякую. Побачимось пізніше, — промовив він.

Світ, у якому ми перебували, ковзнув геть. Натомість вияснився інший: апартаменти Юрта з нашим розкиданим одягом, там і тут.

— Ми добре вибрали час, — зауважив Юрт. — А Тмерові не пощастило.

— Це так.

— Ну, і як це — почуватися другим номером? — поцікавився він, поки ми знову міняли форму та одяг.

— Тебе це також просуває в черзі, — відказав я.

— У мене є відчуття, братику, що він помер заради твого просування, а не мого.

— Сподіваюсь, що це не так, — відповів я.

— Тепер або ти, або Таббл.

— Якби це було так, я був би уже мертвий, — сказав я. — Якщо все так, як ти кажеш, тепер вибір між родами Саваллів та Ченікутів.

— А чи не кумедно було б, Мерліне, якщо я прилип до тебе тому, що це зараз найбезпечніше місце? — запитав він. — Я певний, що наші охоронці та наші вбивці кращі, ніж ті, що працюють на Ченікутів. А що, як я просто вичікую, приберігаючи свою фінальну спроби доти, доки не буде усунуто й Таббла? А тоді, довіряючи мені й таке інше, ти повертаєшся до мене спиною, і — коронація!

Я подивився на нього. Він посміхався, але дивився на мене пильно.

Я хотів був віджартуватися, мовляв: «Та бери ти собі ту корону, без зайвого клопоту», — але тут мені спало на думку: а якщо, навіть жартома, уявити, що вибір йде між нами двома? І я зрозумів, що в цьому разі, якщо ми будемо лише двома можливими кандидатами, я погоджуся сісти на трон. Так, я пішов йому назустріч, умовив сам себе вирішити всі сумніви на його користь. Але я нічого не міг із собою вдіяти. Попри всі наші миролюбні розмови, попри те, що ми наразі співпрацювали один з одним, відмовитися від звички завдовжки життя — не така вже й проста справа. Я не міг змусити себе довіряти йому до кінця.

— Розкажи це Лоґрусу, — промовив я.

Було помітно, що він злякався: очі розширилися, а тоді втупилися в підлогу, він весь зіщулився, навіть трохи зігнувся, а тоді запитав:

— Бачу, у вас із ним, дійсно, порозуміння, еге ж?

— Порозуміння, але дещо однобічне, — сказав я.

— Це як?

— Я не збираюся допомагати жодній зі сторін знищити наш світ.

— Звучить так, наче ти зібрався надурити Лоґрус.

Я приклав палець до губ.

— Мабуть, це все твоя амберська кров, — сказав він. — Я чув, що там усі трохи шизануті.

— Може, й так, — не став заперечувати я.

— А ще звучить так, наче ти збираєшся вчинити щось у дусі свого батька.

— Що ти про нього знаєш?

— Кожен має свою улюблену історію про амберитів.

— Мені ніхто тут ніколи не розповідав жодної.

— Звісно, ні. Адже...

— Адже я напівкровець і таке інше? — сказав я.

Він стенув плечима, затнувся на мить, але потім сказав:

— Ну, так.

Я натягнув чоботи.

— Що б ти там не робив із цим новим Лабіринтом, — зауважив він, — це навряд чи буде до вподоби старому Лабіринтові.

— Ти правий на сто відсотків, — погодився я.

— Тоді ти не зможеш звернутися до нього по захист, якщо Лоґрус захоче тобі дати прочухана.

— Гадаю, не зможу.

—