Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Наскільки я розумію, ці чорні магістралі, якими ви, хлопці, користуєтеся, є небезпечними для сторонніх, — зауважив Люк. — Але залишки цієї дороги можу вам показати; наразі це радше чорна стежка. Я хотів би подивитися, куди вона виведе, та не знаю, чи зможу йти нею, не кажучи вже про те, щоб іти довго. Хочу спитати, чи можливо надати мені якийсь захист від неї?
— Лише одне те, що ти будеш із нами, захистить тебе, коли ми вирушимо, — сказав Юрт.
Я підвівся. Кухар та дві посудомийниці подивилися в наш бік.
— Ти мусиш зустрітися з однією людиною, Люку, — сказав я йому, — просто зараз.
— Чому б і ні? — відгукнувся він, теж зводячись на ноги. — Де вона?
— Ходімо прогуляємося, — запропонував я.
— Звісно.
Ми попрямували до службового ходу.
— Отже, чи була вона свідомою спільницею, чи магічною бомбою уповільненої дії, це матуся могла підбурити татка на захоплення влади в Амбері, а, зрештою, і на те, щоб він спробував змінити світ.
— Ну, гадаю, він не прийшов до неї таким уже невинним агнцем, — зауважив я.
— Це правда, але цікаво, наскільки детально розробленими були його плани, — задумливо промовив Люк. — Це найприємніше, що мені довелося почути цього місяця.
Ми вийшли та опинилися на невеличкій галереї, що тяглася уздовж бокового фасаду палацу. Люк зупинився, роздивляючись навсібіч.
— Де він? — поцікавився він.
— Не тут, — відказав я. — Мені просто потрібно було знайти відправний пункт, де не було б свідків того, як я викрадаю їхнього короля.
— Куди ми прямуємо, Мерліне? — запитав Юрт, коли я закрутив спіраль із центру спикарда, яка брала енергію з шістнадцяти різних джерел енергії.
— Це ти добре придумав. Викради мене світ за очі, — устиг сказати Люк, коли спіраль уже затягувала в себе його разом із Юртом.
— Маю для тебе вигідну пропозицію, — відгукнувся я.
Це було так, наче ступити всередину калейдоскопа та пройти третину оберту серед кубістського подрібнення дійсності на шматочки та складання її у все нові та нові візерунки, і раптом вийти з іншого кінця трубки просто під гілля височенного дерева, верхівка якого губиться в тумані, а поблизу приткнувся червоний та білий «Шевроле» 57 року з ввімкнутим радіоприймачем, із якого лунає «Дев’ять Дів» Ренборна[186].
Фантом Люка виліз із переднього сидіння і посунув нам назустріч.
Люк витріщив на нього очі.
— Привіт, — сказав я. — Познайомтесь один з одним. Представляти вас, гадаю, зайве. Маєте багато спільного.
Юрт уставився на Лабіринт.
— Це версія мого батька, — пояснив я.
— Я так і здогадався, — відказав Юрт. — Але що ми тут робимо?
— У мене виникла одна ідея. Тільки я сподівався застати тут Корвіна й обговорити її з ним.
— Він приходив і знову пішов, — повідомив місцевий Люк, розчувши мої слова.
— А він сказав, як з ним зв’язатися чи коли на нього чекати?
— Нє-а.
— Прокляття! Слухай, з того, що я почув нещодавно, у мене склалося враження, що ви, Люки, можливо, були б не проти на час помінятися місцями — якщо тільки вдасться вмовити цей Лабіринт не заперечувати проти відпустки.
Люк, якого я вирішив продовжувати звати Люком, коли його фантом поблизу, прояснів як сонечко. Його двійника я вирішив йменувати Рінальдо, аби не було плутанини.
— Це досвід, без якого нема справжнього чоловіка! — сказав Люк.
— Тоді чому ж ти так намагаєшся від нього відпекатися? — поцікавився Рінальдо.
— Аби допомогти Мерлю врятувати Корал, — відказав Люк. — Її викрали.
— Справді? І хто ж це зробив?
— Агенти Хаосу.
— Гм-гм! — Рінальдо почав ходити туди і сюди. — Ну, добре, ви знаєте більше за мене, — сказав він нарешті. — Якщо Корвін повернеться незабаром і Лабіринт дозволить мені піти, я готовий вам допомогти. Зроблю, що зможу.
— Доки ми чекатимемо, слід прочахне, — зауважив Люк.
— Ти не розумієш, — сказав йому Рінальдо. — Я виконую тут певні обов’язки, і я не можу просто так кинути все й піти, навіть для того, аби побути десь королем. Те, що я роблю, важливіше.
Люк подивився на мене.
— Він має рацію, — сказав я. — Він страж Лабіринту. А Корал кривди ніхто не завдасть. Чому б нам із Юртом просто зараз не заскочити до Дворів на кілька хвилин, подивитися, як там просувається похорон? За цей час, може, й Корвін намалюється. Гадаю, ви двоє знайдете, про що потеревенити між собою.
— Уперед, — відгукнувся Люк.
— Еге ж, — підтримав його Рінальдо. — Хотілося б дізнатися, що там відбувається.
Я подивився на Юрта, а той кивнув мені у відповідь. Я підійшов і став опліч нього.
— Тепер ти за кермом, — сказав я йому. — Скоро повернемося, — кинув я тим, що залишалися, і ми розтанули в першому стрибку.
...І ось знову Шляхи Саваллів, і ми швиденько накидаємо яскраво-червоні лахи на свої, тепер уже демонські, тіла. Також я змінив наші обличчя, аби не зійтися десь разом із нашими двійниками, а після цього Юрт переніс нас на те місце, де ми залишили процесію.
Телбейн виявився порожнім. Вискочивши назовні, ми побачили, що колона встигла пройти Плазою, може, чверть відстані, а наразі зупинилася та змішалася.
— О-о... Що мені тепер робити? — запитав Юрт.
— Перенеси нас туди, — відказав я.
Ще мить, і ми приєдналися до натовпу, дивлячись у море спин попереду себе. Вогняну труну з тілом Свейвілла опустили на землю, навколо стали вартові. Я одразу ж звернув увагу на скупчення народу приблизно за двадцять футів праворуч від труни. Звідти лунали крики, щось лежало на землі, а двох осіб у демонському обличчі скрутили й міцно тримали ще кілька осіб. У мене в животі похолонуло, коли я побачив, що це ті двоє, котрих я зачарував, аби вони виглядали, як ми з Юртом. Обидва пручалися і протестували.
Проштовхуючись наперед, я прибрав заклинання, повертаючи хлопам їхню власну подобу. Тієї миті, як це сталося, вигуки залунали ще голосніше, а той, хто стояв найближче до них, гукнув:
— Я ж тобі казав!
У відповідь пролунало:
— Так, це вони! — і я побачив, що це промовив Мандор. Він стояв між затриманими й тим, що лежало на землі.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна», після закриття браузера.