Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

комісія викличе його на службу в армії десь у червні або липні, але він не переймався цим завдяки відсутності двох пальців на руці, і тепер, коли провоєнний Квейкер, автор секретного плану закінчення війни, сидів на троні і розводився про скорочення військових сил, Фергюсон сумнівався, що армійська верхівка почне відчайдушно поповнювати свої підрозділи солдатами без великого пальця на руці. Ні, проблема полягала не в армії, а в тому, що робити потому, як армія визнає його непридатним, і з-поміж багатьох речей, які він уже вирішив відкинути, була аспірантура. Він розглядав таку можливість протягом трьох-чотирьох хвилин під час різдвяних свят разом із батьками у Флориді, але сам акт промовляння тих слів уголос дав йому розуміння того, наскільки його обурювала думка провести ще один день свого життя в університеті, і, тепер, коли лютий от-от мав перейти в березень, термін подачі заявок на вступ закінчився.

Була ще одна можливість: викладання в школі. Уряд закликав залучати молодих випускників коледжів до роботи в бідних кварталах міста, в нетрях верхнього та нижнього Манхеттену, заселеного чорношкірими та латиноамериканцями, напівзруйнованих форпостів зовнішніх міських кварталів, і, принаймні, казав він собі, було щось почесне в тому, щоби відпрацювати тут кілька років, намагаючись відучити дітей від отих розмежувальних бар’єрів, а в процесі навчання, поза сумнівом, від них так само, як вони навчатимуться від нього, містер Білий Хлопчак робитиме свою маленьку справу з метою не погіршити, а покращити стан справ; однак, повернувшись на землю і згадавши про власну неспроможність виступати перед аудиторією, що налічує більше п’яти-шести чужаків, закомплексованість з її паралітичною дією, що кожного разу перетворювало на муку необхідність піднятися з місця для прилюдної промови, а як він зможе впоратися з класом, що налічує тридцять чи навіть тридцять п’ять десятирічних дітей, якщо не зможе видобути з себе ані слова? Ні, він не здатен на таке.

Навіть якби він хотів цього, таке неможливо.

Він уже відкинув журналістську кар’єру, проте десь на другому чи третьому тижні лютого він почав міркувати, чи це рішення не надто поспішне, адже навіть якщо авторитетні урядові видання були не для нього, існувала ще й альтернативна, або підпільна, преса, що останніми роками зміцнилася, і з огляду на розквіт видань «Іст Віллидж азер», «Ліберейшн Ньюз» і «Рет», вже не кажучи про десятки незалежних «жовтих» тижневиків у містечках довкола Нью-Йорка, з їх відчайдушними й безцеремонними писаками, які представили «Віллиж Войз» таким же неповороткого монстром, як стара «Геральд Трібюн», варто було розглянути можливість працювати в одному з них.

Принаймні, вони виступали проти всього того, чого не приймав і Фергюсон, і обстоювали багато реалій, які подобалися йому, але тут ще потрібно було врахувати й низку недоліків, включно з проблемою низьких гонорарів (він мав намір утримувати сам себе і не надто запускати руку у фонд своєї бабусі), і ще більшу проблему становила робота виключно на представників лівого крила (він завше мав надію не просто утвердити людей у їхніх поглядах, а змінити спосіб їхнього мислення), що навряд чи надасть йому наївної впевненості в тому, що він живе в найкращому з усіх можливих світів, проте у світі, де слова «накращий» і «можливий» рідко вживаються в одному реченні, робота, яка б давала йому дохід і не змушувала ганьбити свою честь, звичайно ж, була кращою, ніж відсутність роботи взагалі.

A. I. Фергюсон, професійний репортер «Віклі Бласт», американської біблії опозиціонерів та агресивних шанувальників Фауста, видання для небагатьох вибраних.

За відсутності інших альтернатив, таку можливість варто було серйозно обміркувати.

Отож Фергюсон і далі складав плани на наступних п’ятнадцять – двадцять днів, а відтак настала Ніч Кинджалів, що припала саме на 10 березня 1969 року, через тиждень після його двадцять другого року народження і через чотири дні потому, як він відвідав Джима Фрімена в його помешканні на Західній Cто восьмій вулиці і вручив йому готовий рукопис «Рудоволоски та інших поезій із Франції», занадто об’ємний твір, який він порадив Джимові скоротити в будь-який зручний для нього спосіб і, коли Фергюсон міряв кроками кімнати власного помешкання в ніч на десяте число, складаючи в голові довгого, інтроспективного листа Норі Ковач, він відчув різкий біль у нижній частині черевної порожнини, один із нападів, що останніми місяцями турбували його, однак по десяти-дванадцяти секундах біль не ущух, як це бувало раніше, і за ним прийшов другий, ще сильніший, напад, такий болючий, що його не можна було назвати простим нападом, і по тій другій хвилі почалася справжня атака, кинджали увіткнулися в його нутрощі, двадцять сім списів, що змусили його корчитися на ліжку протягом двох годин, і, чим довше тривав цей біль, тим ясніше видавалося, що в його тілі розривався апендикс чи якийсь інший орган, і це так нажахало Фергюсона, що він змусив себе піднятися, накинув на себе пальто і почвалав до пункту невідкладної допомоги лікарні св. Луки за сім з половиною кварталів. Фергюсон стискав свій живіт і голосно стогнав, хитаючись у нічній темряві, часто зупиняючись, аби спертися на вуличний ліхтар, коли відчував, що от-от впаде, а на Амстердам-авеню не було ні душі, ніхто не потурбувався підійти до нього й спитати, чи він не потребує допомоги, жодного з восьми мільйонів мешканців Нью-Йорка не цікавило, живий він чи помер, а потому він чекав у приймальні півтори години, аж поки його не покликали до кабінету, де молодий лікар п’ятнадцять хвилин ставив йому питання і обмацував його живіт, після чого Фергюсонові звеліли повернутися до приймальні, де він провів ще дві години, і, коли стало зрозуміло, що його апендикс не збирається луснути тієї ночі, лікар знову покликав його і прописав якісь пігулки, порекомендував йому уникати гострих страв, віскі та інших міцних напоїв, остерігатися грейпфрутів і в наступні два-три тижні дотримуватися суворої дієти, а, якщо напад за цей час повториться, він мусить у супроводі якогось помічника прибути до лікарні, і кивнувши у відповідь на зважені й корисні лікареві інструкції, Фергюсон запитав себе: який у біса помічник буде з ним поруч у той момент, коли йому здаватиметься, смерть уже близько?

Він провалявся в ліжку чотири дні, пив ріденький чай, їв маленькими шматочками крекери й сухі грінки, і через тиждень, коли зміцнів достатньо, щоб вийти на роботу, то дізнався, що до них, у редакцію «Спектейтору», з північного штату Нью-Йорк, прибув чоловік на ім’я Карл Макманус для розмови зі службовцями, які мали звільнятися. Члени редакційної ради Фрідмен, Бранч, Мулгауз та