Читати книгу - "Танок з драконами"

Пан Кеван поклав долоні їй на плечі, роздивився на віддалі довжини рук.

— Тоді Хайме? Що сталося з Хайме?

— Нічого. Хайме перебуває десь у річковому краю.

— Десь? — Це слово їй не сподобалося.

— Він схилив Крукоберіг під владу престолу і прийняв покору від князя Чорноліса, — мовив дядько, — але на шляху назад до Водоплину залишив свій супровід і поїхав геть разом із жінкою.

— З жінкою? — Серсея вирячила очі, нічого не розуміючи. — Якою жінкою? Навіщо? Куди поїхав?

— Ніхто не знає. Нових звісток не надходило. Є відомості, що та жінка може бути донькою Вечерниці, панною Брієнною.

«Оте одоробло?» Королева пригадала Тарфійську Діву — велетенську, бридку, незграбну потвору, вбрану в чоловічу кольчугу. «Хайме ніколи б не кинув мене заради подібної істоти. Напевне, мій крук його не дістався, інакше він примчав би негайно.»

— Ми отримуємо звістки про найманців, які обсіли увесь південь, — казав далі пан Кеван. — Вони висаджуються на Тарфі, на Порогах, на Пізьмі… Я палко прагну дізнатися, де Станіс знайшов стільки грошей, щоб винайняти вільне кумпанство. Зараз мені прикро бракує сили, щоб дати їм ради. Мейс Тирел має вдосталь війська, але відмовляється зрушити його з місця, доки не владнають справу його доньки.

«Катова сокира владнала б справу Маргерії швидко і остаточно.» Серсеї було начхати на Станіса та його сердюків. «Хай і його, і Тирелів Інші вхоплять. Хай вони поріжуть одне одного на клапті, державі з того краще буде.»

— Благаю, дядечку, заберіть мене звідси!

— Як? Силою зброї? — Пан Кеван пішов до вікна і визирнув з нього, насупивши чоло. — Довелося б учинити у цьому святому місці криваву різанину. Та якби я й хотів, мені бракує людей. Наша найкраща потуга пішла на Водоплин з твоїм братом. А я мав обмаль часу збирати нову.

Він знову обернувся до неї.

— Я говорив з його пресвятістю верховним септоном. Він не звільнить тебе, доки ти не спокутуєш гріхи.

— Я вже зізналася у них.

— Я сказав: спокутуєш. Перед усім містом. Це означає покутну ходу, і не абияку, а…

— Ні! — Вона знала, що далі скаже дядько, і не хотіла чути ані слова. — Ніколи! Так йому і скажіть, якщо говоритимете знову. Я — королева, не портова шльондра!

— Тобі ніхто не зашкодить. Ніхто не посміє торкнутися…

— Ні! — скрикнула вона різкіше, наполегливіше. — Краще смерть!

Пан Кеван на її гнів не зважив.

— Твоє бажання невдовзі може здійснитися. Його пресвятість вимагає судити тебе за королевбивство, боговбивство, кровозміс і державну зраду.

— Боговбивство? — Серсея трохи не розреготалася. — Коли це я вбила бога?

— Верховний септон є голосом Седмиці на землі. Завдаючи кривди йому, ти заміряєшся на богів. — Перш ніж вона встигла заперечити, дядько здійняв угору долоню. — Не варто про таке сперечатися. Принаймні не тут. Для всього буде свій час на суді.

Він окинув келію поглядом. Вираз на дядьковому обличчі сказав Серсеї все, що треба. «Хтось підслуховує.» Навіть тут, навіть цієї миті вони не сміли говорити вільно!

Королева глибоко вдихнула і спитала:

— То хто мене судитиме?

— Свята Віра, — відповів дядько, — але в тому разі, якщо ти не наполягатимеш на суді двобоєм. Якщо ж наполягатимеш, то твоїм поборником має стати лицар Королегвардії. Але хай як обернеться справа, твою владу скінчено. Я служитиму намісником Томена до його повноліття. Мейса Тирела поставлено Правицею Короля. Великий маестер Пицель та пан Гарис Звихт продовжать службу. Верховним адміралом віднині буде Пакстер Рожвин, а Рандил Тарлі прийняв уряд юстиціарія.

«Тирелівські значкові. Один і другий.» Все правління державою потроху підгортали під себе її вороги — родичі та посіпаки королеви Маргерії.

— Маргерію теж обвинувачено. Її саму та її сестер. З якого дива горобці її звільнили, а мене — ні?

— На цьому наполіг Рандил Тарлі. Він першим дістався Король-Берега, коли здійнялася буря, і привів з собою військо. Тирелівських дівчат теж судитимуть, але його пресвятість визнає, що справа проти них майже безнадійна. Усі чоловіки, названі коханцями королеви, заперечили звинувачення або зреклися своїх попередніх зізнань — за винятком твого скаліченого співця, який майже збожеволів. Тому верховний септон передав дівчат під опіку Тарлі, а князь Рандил дав священну клятву доправити їх до суду, коли буде вирішено час.

— А її обвинники? — запитала королева. — Де вони?

— Озней Кіптюг і Блакитний Бард ув’язнені тут, під септом. Рожвинових близнюків оголосили невинними, Гаміш Арфіст віддав богам душу. Решта сидить у підземеллях Червоного Дитинця під наглядом твого Кайбурна.

«Кайбурна» — подумала Серсея. Ну хоч це добра новина — соломина, за яку можна вхопитися. Князь Кайбурн тримає їх у своїх руках. Якими вміє творити дива. «І жахіття. Жахіття він теж уміє.»

— Є ще новини. Гірші. Чи не краще тобі сісти?

— Сісти? — Серсея заперечливо струснула головою. Що могло бути гірше? Її невдовзі судитимуть за державну зраду, а мала королева та її сестри полетять собі на волю пташиною зграйкою. — Та кажіть вже! Про що йдеться?

— Про Мирцелу. Ми отримали з Дорну сумні новини.

— Тиріон! — верескнула вона. Це ж Тиріон відіслав її дівчинку в Дорн, це по неї Серсея послала Балона Лебедина, щоб повернути крихітку додому. Усі дорнійці — отруйні змії, а Мартели серед них — найпідліші. Червоний Гаспид навіть намагався захищати Біса власною зброєю і був на волосину від перемоги, яка б дозволила карликові уникнути вини за убивство Джофрі. — Це він, він! Увесь час він сидів у Дорні, а тепер допався до моєї дівчинки!

Пан Кеван знову насупився і зиркнув спідлоба.

— На Мирцелу напав дорнійський лицар на ім’я Герольд Дейн. Вона жива, але поранена. Він розсік їй обличчя, і вона… прикро казати… втратила вухо.

— Вухо?! — Серсея нажахано витріщилася на дядька. «Вона ж іще дитина, моя золота принцеса, така ніжна та вродлива!» — Він відрубав їй вухо? А куди дивилися великий князь Доран і його дорнійські лицарі? Вони не змогли захистити одну маленьку дівчинку? Де був Арис Дубосерд?

— Загинув, захищаючи її. Кажуть, Дейн убив його у двобої.

Королева пригадала, що одного Дейна прозивали Вранішнім Мечем. Але ж той давно загинув. Хто такий цей Герольд і навіщо йому шкодити її доньці? Вона нічого не розуміла, хіба що…

—