Читати книгу - "Танок з драконами"

Тиріон втратив на Чорноводі половину носа. Розпанахати їй обличчя, відрубати вухо… я відчуваю тут ниці Бісові пальці.

— Великий князь Доран ані словом не згадує твого брата. Балон Лебедин пише, що Мирцела покладає вину на Герольда Дейна. Його прізвисько — Темна Зоря.

Серсея гірко засміялася.

— Хай яке там його прізвисько, насправді він — посіпака мого брата! Тиріон має друзів серед дорнійців. Усе це задумав Біс. Це ж він заручив Мирцелу з Тристаном. І тепер я бачу, навіщо!

— Ти бачиш Тиріона у кожній тіні.

— Бо він створіння тіней! Він убив Джофрі. Він убив батька. Гадаєте, на цьому він спиниться? Я боялася, що він сидить у Король-Березі й заміряється на Томена, та насправді він, мабуть, утік до Дорну, щоб там спершу вбити Мирцелу!

Серсея зміряла кроками ширину келії.

— Я маю бути поруч із Томеном! З цієї Королегвардії зиску, як з сосків на панцирі. — Вона крутнулася до дядька. — То кажете, пана Ариса вбито?

— Так. Рукою цього лицаря, Темної Зорі.

— То він мертвий, конче певно? Ви не помиляєтеся?

— Це звістки, які я отримав.

— Отже, тепер у Королегвардії є порожнє місце! Його слід негайно заповнити. Томена мають захищати!

— Князь Тарлі складає список гідних лицарів на розгляд твоєму братові, але допоки не повернеться Хайме…

— Король може сам дати лицареві біле корзно! Томен — слухняний хлопчик. Скажіть йому, кого зробити братчиком Королегвардії, і він зробить.

— То чиє ім’я ти б хотіла йому назвати?

На це дядькове запитання королева поки що відповіді не мала. «Моєму поборникові знадобиться нове ім’я, не лише нове обличчя.»

— Кайбурн знає. Довіртеся йому. Так, дядечку, ми з вами мали суперечки, але нині я благаю вас… заради нашої спільної крові та вашої любові до мого батька, заради Томена та його бідної скаліченої сестри… зробіть так, як скаже він. Підіть до Кайбурна і від мого імені скажіть йому, що час настав.

Королевогвардієць

— Ви були слугою цариці, — мовив Резнак мо’Резнак. — А цар бажають мати навколо себе власних слуг, коли приймають двір.

«Я й зараз її слуга. Сьогодні, завтра, завжди — до останнього подиху я належатиму їй. Байдуже, чийого — мого чи її.» Барістан Селмі відмовлявся вірити у смерть Даянерис Таргарієн.

Можливо, саме тому його зараз усували від престолу. «Одного за одним Гіздахр прибере усіх.» Могутній Бельвас лежав у храмі при порозі смерті, ввірений турботам Блакитних Грацій… хоча Селмі плекав підозру, що вони хочуть скінчити справу, почату медованими кониками. Скахаза Голомозого усунули від очільництва. Неблазні відступили до своїх куренів. Джохого, Дааріо Нахаріс, адмірал Гролео та Зух з Неблазних лишалися заручниками юнкайців. Агго, Рахаро та решту королевиного халазару надіслали за річку шукати їхню зниклу царицю-королеву. Навіть Місандею замінили — цар не вважав за годяще тримати при собі оповісницею дитину, ще й колишню наатійську рабиню. «І ось тепер моя черга.»

Були часи, коли усунення від обов’язку охорони престолу Барістан сприймав як пляму на своїй честі. Але то було на Вестеросі. У цьому гаспидському гнізді — Меєрині — лицарська честь здавалася недоладнішою за блазенські лахи. Та й недовіра була взаємною — Гіздахр зо’Лорак був чоловіком його королеви, але не його королем.

— Якщо його милість бажає, щоб я залишив двір…

— Їхня преосяйність, — виправив підстолій. — Ні-ні-ні, ви мене не так зрозуміли. Їхня превисокість невдовзі мають приймати послів від Юнкаю, щоб обговорити відведення їхнього війська. А ті можуть попрохати, е-е-е… відшкодування за тих, хто віддав життя розгніваному драконові. Дражливе становище… Цар вважають за краще, якщо посли побачать меєринського царя на меєринському престолі під захистом меєринських воїнів. Певен, ви мене розумієте, добрий лицарю.

«Я розумію більше, ніж ти гадаєш.»

— Чи не можна дізнатися, яких саме воїнів обрав його милість для захисту своєї особи?

Резнак мо’Резнак посміхнувся своєю слизькою посмішкою.

— Лютих бійців, безмежно відданих їхній превисокості. Гогора Велетня. Храза. Плямистого Кота. Белакво Костолама. Непереможних звитяжців.

«Горлорізів з ями.» Пан Барістан анітрохи не здивувався. Гіздахр зо’Лорак сидів на своєму новому престолі непевно й хитливо. Меєрин не мав царя вже з тисячу років… і деякі уродженці старих домів подейкували, що на царський престол знайшовся б і хто кращий. Ззовні мурів стояли юнкайці з сердюками та союзниками; всередині ховалися Сини Гарпії.

Лави ж захисників царської особи танули з кожним днем. Гіздахрова необачність з Сірим Хробаком коштувала йому Неблазних. Коли його милість спробував оддати їх під провід свого родича, як вже вчинив з Мідними Звірми, Сірий Хробак повідомив царя, що Неблазні є вільними людьми і приймають накази лише від своєї матері. Що ж до Мідних Звірів, то з них половина була відпущенцями, а ще половина — голомозими меєринцями, вірність яких досі могла належати Скахазові мо’Кандаку. Тож єдині надійні прибічники, на яких цар Гіздахр міг покластися у оточенні моря ворогів, були ямні бійці.

— Молюся, щоб вони захистили його милість від усіх небезпек.

Голос пана Барістана не виказував ані натяком його справжніх почуттів; їх він навчився ховати ще в Король-Березі багато років тому.

— Їхню препишність! — наголосив Резнак мо’Резнак. — Але інші ваші обов’язки лишаються незмінними, пане лицарю. Якщо миру не судиться тривати довго, їхня преосяйність бажають, щоб саме ви очолили царські збройні сили проти ворогів міста.

«Хоч тут здорового глузду не втратив.» Белакво Костолам чи Гогор Велетень могли, звісно, прислужитися Гіздахрові як щити від ворожих клинків… але сама думка, що хтось із них поведе військо на битву, була така сміховинна, що старий лицар ледве стримав посмішку.

— Радий прислужитися його милості.

— Та не «милості»! — скрикнув, досадуючи, підстолій. — Це ви так на Вестеросі титулюєте ваших королів! А тут треба казати: ваша препишність, ваша преосяйність, ваша превисокість.

«Цьому цареві найкраще пасувала б ‘ваша марнославність’.»

— Як скажете.

Резнак облизнув губи.

— Тоді ми скінчили.

Цього разу його масна посмішка означала дозвіл піти. Пан Барістан відкланявся і пішов, радий залишити позаду сморід підстолієвих парфумів. «Чоловік має пахкотіти потом, а не квітками.»

Велика Піраміда Меєрину була вісім сотень стоп заввишки від пониззя до вершини. Покої підстолія розташувалися на другому рівні. Покої цариці, а з ними і його власні, обіймали найвищу сходинку. «Височенько дибати, як на мої літа» — подумав пан Барістан, розпочинаючи сходження. З королевиними дорученнями він, бувало, ходив туди-сюди п’ять чи шість разів на