Читати книгу - "Домбі і син, Чарльз Діккенс"

Ось вона знову думає! Про що ж вона думає?

Чи коли кров витече в хол, по ній топтатимуться ногами і рознесуть по будинку поміж усіх отих, інших слідів, а може, й по вулиці.

Подоба сідає в крісло, втоплює очі в порожній камін, а тим часом в кімнату просмикується світло - сонячний промінь. Вона не бачить нічогісінько - сидить і думає. Раптом вона схоплюється з крісла - обличчя в неї жахливе, злочинна рука стискає те, що лежить за пазухою. І тут її стримує зойк - несамовитий, голосний, пронизливий, пристрасний, поривний зойк - і він бачить у дзеркалі себе, а біля ніг своїх - дочку.

Так! Свою дочку. Глянь на неї. Дивись! Вона в нього в ногах, припадає до нього, кличе його, ламає руки, благає.

- Тату, любий тату! Простіть мене, даруйте мені! Я прийшла просити прощення на колінах. Без нього я ніколи не буду щаслива!

Не змінилась нітрохи. Одна в цілому світі не змінилась! Те саме обличчя, зведене до нього, як і тої нещасної ночі. Просить прощення - у нього!

- Тату, любий, о, не дивіться так на мене! Я ніколи не хотіла кидати вас. Ніколи про таке не думала: ні до того, ні після. Я, коли втікала, була дуже налякана, і не могла думати. Тату, любий, я вже зовсім інша. Я каюся. Я знаю, що завинила. І знаю, якою повинна бути. Тату, не женіть мене, бо вмру!

Він, хитаючись, пішов до крісла. Чув, як взяла його руки й поклала собі на шию, як обтулила їх своїми руками; чув її поцілунки на своїм обличчі; почув мокрий дотик щоки на своїй щоці і зрозумів,- о як глибоко зрозумів! - все, що вчинив.

До грудей, які він понівечив, до серця, яке ледь не розбив, притисла його обличчя, сховане в долонях, і схлипуючи сказала:

- Тату, коханий, я вже мати. В мене є дитина, що ще трохи і зватиме Уолтера так, як я називаю вас. Коли вона народилася, і коли я зрозуміла, як я її люблю, то зрозуміла, що я зробила, кинувши вас. Простіть мене, таточку. Скажіть, що благословите мене й моє дитя!

Він сказав би, якби міг. Він зніс би руки й благав би пробачення в неї, та вона перехопила й стягла їх долі.

- Моя дитина народилась на морі, тату. Я молилася богу (і Уолтер молився за мене), щоб дав мені повернутися додому. Я, як тільки ступила на берег, відразу побігла до вас. Не розлучаймось ніколи, таточку! Не розлучаймось більше ніколи!

Її руки повили його посивілу голову, а він застогнав від думки, що ніколи, ніколи не знав цього відчуття раніше.

- Ви поїдете до нас, побачите моє немовля. Це хлопчик, тату. І зветься Поль. Я думаю... я надіюся... він подібний...

Сльози не дали їй договорити.

- Заради моєї дитини, заради імені, яке ми йому дали, заради мене - простіть Уолтера, таточку! Він такий ласкавий, такий ніжний до мене. Я з ним така щаслива. То не його вина, що ми побралися. Тільки моя. Я так його кохала!

Вона ще міцніше пригорнулася до нього, ще щиріша і ще сердечніша.

- Він такий мені дорогий, таточку. Дорожчий за життя. Він любитиме вас, шануватиме вас, як я. Ми й дитятко наше навчимо любити й шанувати вас, і скажем йому, коли порозумнішає, що у вас був синочок колись, і так само звався, але помер, і ви дуже сумували, та він пішов на небо, де всі ми, надіємось, зустрінемся з ним, коли прийде й нам пора на спочинок. Поцілуйте ж мене, тату, на знак того, що помиритеся з Уолтером... з моїм коханим чоловіком... з батьком дитини, що повернула мене вам. Повернула мене вам!

Вона знову вибухнула плачем, горнучись до нього, а він поцілував її в губи і, звівши вгору очі, промовив: «Даруй мені прощення, господи. Воно так мені потрібне».

І знов опустив голову, і плакав, і голубив дочку, і довго-довго в цілому будинку не чути було ні звуку,- сиділи обоє, сплетені в обіймах, освітлювані переможним сонцем, що зайшло до кімнати разом із Флоренс.

Підкоряючись її проханню, він слухняно одягся і на непевних ногах вийшов разом з нею у хол, з острахом озираючись на кімнату, де просидів стільки часу відлюдьком й де бачив у дзеркалі оте видиво. Флоренс, яка й роззирнутися боялася, щоб, бува, не нагадати батькові про останнє їхнє прощання - вони-бо ступали по тих самих плитах, де він колись ударив її, в нападі шаленства,- тулячись до батька, що обіймав її однією рукою, і не зводячи з нього очей, вивела його на вулицю, до екіпажа, що чекав при вході, і повезла геть.

Тоді, плачучи з радощів, вийшли зі свого сховку Поллі й міс Токс. А потім дуже старанно запакували його одяг, книги й таке інше, передоручивши все, як належить, певним носіям, що їх увечері прислала Флоренс. А потім ще випили останню чашку чаю в опустілому домі.

- Так що, Поллі, «Домбі і Син», як я й казала колись при одній сумній нагоді,- мовила міс Токс, зав’язуючи низку спогадів,- таки виявився врешті донькою.

- І то доброю донькою! - вигукнула Поллі.

- Маєте рацію, Поллі,- мовила міс Токс,- і те, що ви від початку були її другом, з малих її літ,- те робить вам честь. Ви стали їй другом багато раніше, ніж я,- мовила міс Токс.- Ви - добра жінка, Поллі. Робіне!

Міс Токс зверталась до круглоголового молодого парубка, що, здається, перебував у вельми прикрому становищі та поганому гуморі й сидів ген у кутку. Коли він підвівся, з’явились постать і риси Точильника.

- Як ви могли чути, Робіне,- сказала міс Токс,- я щойно назвала вашу маму доброю жінкою.

- Та вона така й є, міс,- не без чулості ствердив Точильник.

- Дуже добре, Робіне,- сказала міс Токс, мені вельми приємно це чути. Отож, Робіне, оскільки я, за вашим же настійним проханням, беру вас до себе на випробу, з метою навернення вас на праву путь, то хочу скористатися цією винятковою можливістю і зазначити, що я сподіваюся, ви ніколи не забудете, що маєте й завжди мали добру матір, і намагатиметесь