Читати книгу - "Ходіння по муках"

спраги розпухали і тріскались губи. Запаленими очима, мружачись проти східного вітру, шукали на горизонті обрисів залізничної водокачки. З широких степових ярів не повівало навіть вогкістю, а ще недавно тут переправлялись по пояс у холоднючій воді, — хоч би краплею тієї вологи змочити чорні роти!

В одному з таких ярів наткнулись на засідку: коли вози спустились по трав’яному косогору, близько залунали постріли. Обоз змішався. Піднявши коней чорт їх знає з-за якої схованки, на нього налетіли козаки, сподіваючись на легку поживу. З півсотні снохачів-мародерів мчало по косогорах, виставивши бороди. Але вони так само легко й відскочили, коли з-за кожного воза почали стріляти по них, — гвинтівки були у кожного пораненого; навіть Даша стріляла, заплющивши очі з усієї сили.

Козаки повернули коней, тільки один покотився разом з конем. До нього підбігли, сподіваючись узяти на ньому флягу з водою. Виявилось, що він був у срібних погонах. Його витягли з-під убитого коня. «Здаюсь, здаюсь… — повторював він злякано, — дам відомості, ведіть до командира…»

З нього зірвали флягу з водою та ще дві фляги знайшли в тороках.

— Давай його сюди живого! — кричав комрот Мошкін, що сидів з перебитою рукою і забинтованою головою на возі.

Полонений офіцер виструнчився перед ним. Такої паскудної фізіономії мало доводилось зустрічати: дрябла, з розквашеним ротом, з мертвими очима. І тхнуло від нього важко, гостро.

— Ви хто — регулярні чи партизани?

— Іррегулярної допоміжної частини, так точно.

— Повстання в тилу у нас піднімаєте?

— Згідно з наказом генерала Улагая, провадимо мобілізацію надстрокових…

Обоз знову рушив, і офіцер пішов поруч з возом. Відповідав він з великою готовністю, запобігливо, чітко. Знав, як купувати собі життя, видно, був запеклий контррозвідник. Деякі з червоноармійців, щоб слухати його, пішли коло воза. Люди почали перезиратися, коли він, відповідаючи на запитання, розказав про відступ з Дінця Дев’ятої червоної армії і про те, як у розрив між Дев’ятою і Восьмою врізався кінний корпус генерала Секретєва і пішов гуляти рейдом по червоних тилах.

— Брешеш, брешеш, цього не було, — невпевнено сказав комрот Мошкін, не дивлячись на нього.

— Нікак нєт, це єсть, — дозвольте: при мені зведення верховного командування…

Онися Назарова злізла з воза і теж пішла з купкою червоноармійців біля полоненого. Мошкін читав аркуші зведення, що тріпотіли на вітрі. Всі ждали, що він скаже. Онися кволою рукою все одпихала товаришів, щоб підійти ближче до полоненого, — їй говорили: «Ну, чого ти, чого не бачила…» Ноги її були налиті тягарем, голова боліла, очі немов запорошило сухим піском. Не пробившись, вона випередила товаришів, спіткнувшись, вхопилась за віжки і спинила воза. Ніхто зразу не збагнув, що вона хоче робити. Витягнувши шию, великими — на все потемніле, схудле обличчя — блідими очима дивилась на полоненого.

— Я знаю цього чоловіка! — сказала Онися. — Товариші, цей чоловік живцем спалив моїх дітей… Мене бив до смерті… В нашому селі двадцять дев’ять чоловік засік на смерть…

Офіцер тільки усміхнувся, здвигнув плечем. Червоноармійці, зразу підступивши, дивились то на нього, то на Онисю. Мошкін сказав:

— Добре, добре, ми розберемось, — піди ляж на віз, голубонько, піди приляж…

Онися повторювала, ніби в нестямі:

— Товариші, товариші, його не можна залишити живого, краще вирвіть мені серце… Обшукайте його… Звуть його Немєшаєв, він мене пам’ятає… Дивіться, впізнав мене! — радісно крикнула вона, показуючи на нього пальцем.

Десятки рук потяглися, розірвали на офіцерові пропотілий козачий бешмет, розірвали сорочку, вивернули кишені, і правильно — знайшли військовий квиток на ім’я ротмістра Миколи Івановича Немєшаєва…

— Нічого не знаю, не розумію, — похмуро повторював він, — жінка бреше, марить, у неї сипняк…

Червоноармійці знали історію Онисі і мовчки розступились, коли вона, взявши у когось гвинтівку, підійшла до Немєшаєва, торкнула рукою його за плече, сказала:

— Ходімо.

Він дико оглянувся на серйозні обличчя червоноармійців, задихнувшись, хотів сказати щось Мошкіну, який одвернувся від нього, далі читаючи аркуші зведення; вчепився за полудрабок воза, ніби в цьому був порятунок. Але його віддерли, пхнули в спину:

— Іди, іди…

Тоді він здивовано пішов у степ, втягаючи голову в плечі, ступаючи, як сліпий. Онися, ідучи — за десять кроків — слідом, підняла важку гвинтівку, притиснула ложе до плеча:

— Обернись до мене.

Немєшаєв швидко обернувся, готовий стрибнути. Онися вистрілила йому в обличчя і, більше не дивлячись, не обертаючись, вернулась до товаришів, що дивились непорушно й суворо, як здійснюється справедлива кара.

— Чия гвинтівка, візьміть, — сказала Онися і пішла до заднього воза, вилізла на нього, лягла і потягнула на себе попону.

XVII

Катя виправляла диктант у шкільних зошитах. Ці зошити, нарізані і зшиті з різних сортів шпалерів (писали на них тільки з одного боку), були великим досягненням у її бідному житті. За ними вона самостійно їздила в Київ. До народного комісара дійти було легко. Нарком освіти, дізнавшись, хто вона і чого приїхала, взяв її за лікті й посадив у крісло; з закопченого чайника, що стояв на прекрасному столі, налив морквяного чаю і подав їй з половиною цукерки; походжаючи в накинутому на плечі хутряному пальті і в валянках по килиму, він розвивав грандіозну програму народної освіти.

— За десять-п’ятнадцять років ми будемо освіченою країною. Скарби світової культури ми зробимо здобутком народних мас, — говорив він з фанатичною усмішкою, скубучи борідку. — Треба проробити гігантську роботу по ліквідації неписьменності. Ця ганьба має бути змита, — це справа честі кожної інтелігентної людини… Все молоде покоління повинно бути охоплене вихованням від ясел і дитячих садків до університету… Ніхто й ніщо не перешкодить нам, більшовикам, здійснити на ділі те, про що могли тільки мріяти найкращі