Читати книжки он-лайн » Фентезі 🐉🧝‍♀️🗡️ » Порох із драконових кісток

Читати книгу - "Порох із драконових кісток"

151
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 28 29 30 ... 51
Перейти на сторінку:
класу.

Там уже повним ходом ішов урок… чи, принаймні, те, що виглядало як урок.

— …от про це ми й говоритимемо.

— То, виходить, типу новий предмет? — невдоволено протягнув Артурчик. — Ще й іспит потім складати?

Штоц обернувся до нього, заклав руки за спину.

— Ні, Зіммере, обійдемося без іспитів. Але конспекти перевірятиму. І за прогули штрафуватиму. Отже… — Він змахнув руками, немов диригент перед окрестром. — Про стан у світі. Всі ви, звичайно, дивитесь телевізор, слухаєте радіо, але, скажімо, весь інтернет забитий казна-чим… ні, Клаусе, йдеться не про те казна-що, про яке ти зараз подумав. Тож, якщо читати в мережі все без розбору…

— Він не одружений, — прошепотіла Ніка так, щоб чула тільки Марта.

Марта кивнула:

— Щойно прокинулася? Штоц сто років як не одружений.

— Та до чого тут Штоц?! — образилась Ніка. — Пан Вегнер! Ну, божедомчик.

— А. Це він тобі сам повідомив? Чи звернула увагу на його безіменний?

— Слухай, ти чого зранку така злюща? Дні починаються, чи що? Я просто знайшла його на «Друзях». Відправила запит, він мене зафрендив. От і все.

Марта не була на «Друзях» з учорашнього ранку, тож про це не знала. Хоча могла би сама здогадатись. Себто — додати у френди.

— І подружки в нього немає, — шепотіла Ніка. — Точно, я перевірила. Він навіть пацючиху Казатул досі не додав.

— Мало хто кого не додав. А перевіряла ти як, статус подивилася?

— І статус, і фотки. Їх, щоправда, обмаль, але на всіх він сам. У костюмах таких, знаєш, строгих. Серйозний він.

— Ну от, бачиш.

— Що «бачиш»? Ти на що натякаєш?! Що я йому не до пари, так?

— Міллер! — перервався класний. — І ти, Марто. Про що я зараз говорив?

— Про непростий міжнародний стан. — Марта вже кілька років як прокачувала у себе цей напрочуд важливий скіл: краєм вуха слухати, про що розповідає вчитель, навіть дуже нудний. Штоц сьогодні, до слова, бив усі рекорди, раніше за ним такого не водилось. — Про те, що немає простих рішень. І про реванш, який намагаються взяти деякі тридев’яті та тридесяті, а особливо — заморські держави. Що нам варто бути як ніколи згуртованими, не сваритися через дрібниці. Не критиканствувати. І ще — плекати свої одвічні традиції.

Із задньої парти придушено реготнув Вухастий Клаус.

— Все так, — Штоц кивнув, пройшовся уздовж дошки. — До речі, про традиції. На наступний урок кожен приготуйте опис якого-небудь свята, обряду чи прикмети, які, на вашу думку, варто пригадати й оживити.

— Це на кшталт заборони ножиць? — уточнила Аделаїда. — Що їх не можна ніде використовувати і дома тримати, а тільки у державних установах і тільки номерні?

Вона усміхнулася, мовляв, дурниці ж, повний абсурд, але я розумію: так повелося.

Клас зреагував на це похмурою мовчанкою. Аделаїда, чого іще від неї чекати.

— На кшталт цього, — кивнув Штоц. — Ну, ти можеш нічого не готувати, допомагатимеш мені. Прокоментуєш, як ті чи інші обряди сприймалися у твої часи.

Він продовжив урок, іноді поглядаючи на Марту із Нікою. Марта із Нікою поводилися взірцево. Одна виводила візерунки на аркуші та, якщо брати до уваги відсутній погляд, марила прекрасним принцом. Інша, на точнісінько такому самому аркуші, підкладеному їй із припискою «Вішлист — ????», — укладала, власне, вішлист. І думала про те, що згаяла єдину можливість розповісти подрузі про вчорашню зустріч із її прекрасним принцом.

Хоча — чому неодмінно «її»? І взагалі, це не Мартина таємниця, тож не Марті про неї розповідати.

Одразу після дзвоника Ніка підхопилася і щезла, Марта не встигла й слова мовити. Натомість її покликав перекинутись слівцем Стеф. Чепурун досі дувся, але теж підійшов.

— Що це було, ти зрозуміла? — спитав Стеф. — Ніколи Штоца таким не бачив.

— Та їм згори якесь розпорядження прийшло, я чула краєм вуха, якраз перед уроками.

— Вона, — буркнув Чепурун, — сьогодні все підвіконня перед учительською протерла. Дуже на когось чекала.

— Та годі вам! — не витримав Стефан-Миколай. — І так тоскно. Ви хіба не бачите? Штоцу все це… У нього ж обличчя було — наче на власному похороні.

— А як на мене — бадьоро так викладав. Із задоволенням навіть.

— Начхати, — сказала Марта. — Не наша справа. Давайте краще про наші.

— Стефе, ти ж учора їй пояснив?

— Начхати, — повторила Марта. Намагалася говорити спокійно, впевнено. Із цими хлопчиськами по-іншому не можна, завжди панікують. — Питання не у грошах, повернемо, якщо буде треба. І навіть не у чесному слові.

У Чепуруна хіба тільки пара з вух не повалувала.

— Агов! Подумайте головою! Ти ж сам розповідав: рибки поздихали. Рибки! Скільки там кістки пролежали, день? — і прошу! А за день те саме із новими.

— У роздягальні рибок немає, — пробурчав Чепурун. — Тільки таргани і коники — такі, смугасті, та ти їх сама бачила, напевно. Поздихають — ніхто не заплаче.

Марта поглянула на Стефана-Миколая. Той відвів погляд.

— Вибач, дурницю утнули. Я тоді перелякався через собак. Подумав: там вони точно не винюхають, там же ж духан такий… спортивний, роками накопичений. Що хочеш ховай, немає надійнішого місця.

— Треба якось зухвало так, — запропонувала Марта. — Просто прийти і винести із спортзалу, а далі… Я, наприклад, відволічу пана Лущевського. Не факт, що єгері стежать за школою.

Обидва так на неї поглянули, що Марті стало моторошно.

— Ти б на уроки не запізнювалася, Баумгертнер. Штоц із цього почав: про те, що у нас тепер два вахтери. Один — пан Лущевський, як і раніше. А другий — єгер. Без собаки, щоправда, але погляд — куди там будь-якому собаці. І нюх, певно, суперський. Він нас із першого погляду вичислить, зуб даю.

Марта пригадала: так, сидів у вестибюлі якийсь дивний чоловік, вона вирішила, що батько когось із малечі, привів своє чадо і от-от вирушить далі, у своїх справах. Сидів, розмовляв із паном Лущевським.

Кому б і на думку спало.

— Словом, зухвало не вийде, Марто. Я думав собі: може, обмотати брудними ганчірками, футболками — і за тиждень, коли він буде не такий уважний…

— У нас фізра у вівторок, — нагадав Чепурун. — А в мальків навіть раніше. Хочеш, щоб як із рибками?..

Всі троє замовкли. Та і що тут було казати: вляпалися капітально, по самісіньку маківку.

От якби, думала Марта, якось натякнути пану Вегнеру. Створити, наприклад, новий акаунт на «Друзях», анонімний, себто — підробний, зафрендити Вегнера і написати йому в приват.

Але ж здогадається! Навряд чи він усім підряд розповідає про свої плани, він же не ідіот.

— Отже, у нас субота-неділя на те, щоби викрутитися, — підсумував Чепурун. — Після уроків влаштовуємо військову нараду і сидимо до переможного. Слухай, Марто, ти тільки не злися… Але все ж таки ти у нас Відьма чи хто? Може, придумаєш щось таке. Очі там відведеш єгерю чи перетвориш на пелікана, не назавжди, на півгодинки?

Вона від душі

1 ... 28 29 30 ... 51
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Порох із драконових кісток», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Порох із драконових кісток"