Читати книгу - "Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді"

те, що правильні інтерпретація та інсайт обов’язково призведуть до зовнішніх змін, не працюють. Я інтерпретував роками, але скидалося на те, що воля Джастіна була повністю паралізована. Можливо, ви пригадуєте, що саме робота з Джастіном спонукала мене зацікавитися концепцією волі. Я почав читати все, що міг знайти на цю тему: то були праці Вільяма Джеймса, Ролло Мей, Ганни Арендт, Аллена Віліса, Леслі Фабер, Сільвано Ар’єті. Десь років зо два тому я виступив із великою доповіддю на тему паралічу волі.

— Авжеж, я пам’ятаю ту лекцію, ви тоді чудово впоралися, Ернесте. Я й досі гадаю, що ви мали б оформити її як публікацію.

— Дякую. Щодо завершення цієї праці — мушу сказати, що я й сам зіткнувся з паралічем волі. Тепер її випередили два інші проекти. Можливо, ви пам’ятаєте, що під час виступу я зробив висновок: якщо інсайт не є стимулом для волі, психотерапевт має знайти інший спосіб її мобілізації. Я обрав умовляння: так чи інак я почав нашіптувати йому на вухо: «Ви знаєте, що маєте спробувати». Тоді я зрозумів, ще й як зрозумів слова Аллена Віліса про те, що деяким пацієнтам слід відірватися від кушетки й узятися за стерно. Я спробував застосовувати метод візуалізації, — вів далі Ернест, — і запропонував Джастінові уявити власну проекцію в майбутньому, через десять чи двадцять років: уявити, що його й досі засмоктує нестерпний шлюб, уявити свій жаль і каяття з приводу того, на що він перетворив власне життя. Але й це не допомогло. Я перетворився на секунданта в куточку боксера на ринзі — пропонував йому поради, спрямовував у правильному напрямку, допомагав повторювати постулати про звільнення від шлюбу. Однак я тренував спортсмена в напівлегкій категорії, тоді як його дружина була чемпіонкою у суперважкій вазі. Ніщо не допомагало. Гадаю, останньою соломинкою стала витівка з походом. Я вам про неї розповідав?

— Продовжуйте, якщо я вже про це чув, то зупиню вас.

— Отже, близько чотирьох років тому Джастін вирішив, що було б непогано піти в похід усією родиною. У нього ж близнюки — зараз їм десь вісім чи дев’ять років. Я підтримав його ідею. Мене тішило все, в чому вчувалася бодай краплинка ініціативи. Джастін завжди почувався винним через те, що не проводить час зі своїми дітьми. Я запропонував йому поміркувати над тим, як це можна змінити, і він вирішив, що спільний похід стане прикладом гарного батьківства. Мені це сподобалося, і я цього не приховував. Але Керол це аж ніяк не потішило! Вона відмовилася йти в похід — жодних аргументів, чистісінька впертість — і заборонила дітям іти з Джастіном. Вона не хотіла, щоб вони ночували в лісі, в неї купа різних фобій: комахи, отруйний плющ, змії, скорпіони… Крім того, вона не могла залишатися вдома на самоті — і це було досить дивно, оскільки вона спокійно їздила у відрядження без жодного супроводу. Вона адвокат, жорсткий судовий юрист. Джастін теж не міг залишатися вдома на самоті. A folie a deux.[9] Джастін — безперечно, тут не обійшлося без моєї активної підтримки — наполягав на тому, що таки піде в похід, і байдуже, дозволить вона йому чи ні. Цього разу він почав тупати ногами! «Молодець, молодець, — шепотів я. — Тепер ми почали рухатися вперед». Керол здійняла галас, вона намагалася підлещуватися, торгуватися, пообіцяла, що якщо цього року вони поїдуть до Йосеміті[10] й зупиняться у готелі «Авані», то наступного року вона приєднається до них, аби разом піти в похід. «Не приставай на це, — казав я, — стій на своєму».

— І що трапилося далі?

— Джастін її вразив. Вона здалася й запросила до себе сестру, щоб та побула з нею, поки Джастін із дітьми будуть у поході. А тоді… ми неначе потрапили в зону сутінків… почало коїтися щось дивне. Джастін, засліплений власним тріумфом, почав хвилюватися з приводу того, що він має не досить добру фізичну форму для такої авантюри. Поза сумнівом, спершу слід було позбутися зайвої ваги, тож він поставив собі за мету скинути двадцять фунтів, а тоді зміцнити спину. Тож він узявся до фізичних навантажень — переважно піднімався сходами на сороковий поверх до свого офісу та спускався вниз. Під час одного з таких підйомів Джастінові стало важко дихати — і йому довелося пройти повне медичне обстеження.

— Результати якого були не надто втішними, — докинув Маршал. — Не пам’ятаю, щоб ви вже розповідали мені цю історію, але, гадаю, я можу розказати, що ж трапилося потім. Ваш пацієнт почав страшенно хвилюватися через цей похід, він не міг скинути зайву вагу і не мав жодного сумніву, що його спина не витримає — і він не зможе подбати про своїх дітей. Урешті-решт у нього розвинулися повноцінні панічні атаки, і він викинув цю ідею з голови. Уся родина вирушила до готелю «Авані», і всі, як один, дивувалися: як той ідіот-мозкоправ узагалі міг підкинути таку божевільну ідею?

— То був готель «Діснейленд».

— Ернесте, ця історія стара, як білий світ. І ця помилка теж стара-старезна! Будьте певні, що зустрінетеся з таким сценарієм, якщо переплутаєте симптоми сімейної системи із симптомами індивіда. То саме тоді ви й вирішили скласти зброю?

Ернест кивнув.

— Отоді я й переключився на стримування. Я вирішив, що він назавжди застряг у терапії, у своєму шлюбі й житті. І саме тоді я припинив розповідати про нього на супервізії.

— А тепер з’явилося дещо нове, і то важливе, чи не так?

— Так. Учора він прийшов до мене і, ніби нічого й не сталося, повідомив, що пішов від Керол й оселився з жінкою, яка значно молодша за нього. Він майже нічого мені про неї не розповідав. Ми зустрічалися тричі на тиждень, а він забував, що мав би про неї розповідати!

— А оце цікаво. І що було далі?

— То була жахлива година. Ми ніби перебували на різних хвилях — і практично весь час я відчував сильне роздратування.

— Ернесте, ви можете стисло розповісти про той сеанс?

Ернест пригадав основні події тієї зустрічі, і Маршал від­разу перейшов до контрперенесення — емоційної реакції психотерапевта на пацієнта.

— Ернесте, пропоную передусім зосередитися на вашому роздратуванні, що його спричинив Джастін. Спробуйте пережити цей сеанс знову. Що ви відчуваєте, коли пацієнт повідомляє вам, що пішов від дружини? Просто висловлюйте вільні асоціації впродовж хвилини. Не намагайтеся бути раціональним — просто розслабтеся!

Ернест зважився на перший крок.

— Ну… скидалося на те, що він перекреслює, ба навіть висміює всі роки нашої співпраці. Я стільки років працював із цим чоловіком, докладав усіх можливих зусиль — я надривався! Увесь цей час він був ярмом на моїй шиї… Маршале, я кажу як є.

— Продовжуйте. Так і має бути — кажіть усе, що спадає на думку.

Ернест спробував проаналізувати свої відчуття. Їх було чимало, але якими він наважиться поділитися з Маршалом? Адже той не був його психотерапевтом. А він хотів, щоб Маршал поважав його як колегу — для вступу до Інституту психоаналізу йому потрібні його рекомендації, підтримка. І водночас він хотів, щоб супервізія залишилася супервізією.

— Гаразд. Я страшенно розлютився — через те, що він «жбурнув» вісімдесят тисяч доларів просто мені в обличчя, і через те, що він отак легко вислизнув із тенет свого шлюбу, навіть не обговоривши це зі мною. Він знав, яким