Читати книгу - "Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933"

Послужний список Квірінга на посаді першого секретаря вказує на те, що він був аж ніяк не активним прихильником українізації. Можливо, причиною було те, що він отримав своє крісло саме в той період, коли розпочалася боротьба за ієрархію в партії після смерті Леніна[336], тож подолання троцькізму було пріоритетнішим, ніж упровадження українізації. Можливо, річ була ще й у тім, що ці дві цілі суперечили одна одній від самого початку: оскільки більшість членів КП(б)У не були українцями, будь-які рішучі дії, спрямовані на українізацію партії та уряду, могли спричинити «російську реакцію» та викликати невдоволення з боку РКП і владного тріумвірату[337]. Загалом керівництво КП(б)У поступово почало відходити від своїх попередніх обіцянок і зобов’язань у цій сфері.

Одразу після XII з’їзду, перед тим як про розлом усередині російського політбюро дізналася громадськість, КП(б)У та радянський український уряд анонсували заходи, що явно свідчили про відданість упровадженню політики українізації. Резолюція Центрального комітету від 22 червня 1923 року містила програму українізації партії, і 1 серпня уряд оприлюднив свій перший декрет про українізацію. Цей документ підтверджував наміри режиму підтримати права громадян на взаємодію з державними органами рідною для них мовою, визнання української мовою більшості громадян, та забороняв обіймати будь-яку посаду в державних органах тим, хто не володів українською мовою так само вільно, як і російською. Усі державні службовці мусили стати двомовними впродовж року[338]. Цю варту уваги обіцянку не було дотримано, проте слід зазначити, що брак достатньої кількості кваліфікованого персоналу так чи інакше ускладнив би реалізацію цього плану, навіть за найкращих намірів усіх учасників.

Станом на початок VIII конференції КП(б)У в травні 1924-го боротьба проти троцькізму була на самому піку, а українізація для Квірінга остаточно перестала бути пріоритетною справою. У своїй офіційній заяві до з’їзду він утримався від підтримки чи відмови від резолюції XII з’їзду, проте ясно натякнув, що не просуватиме активно це питання. Квірінг зауважив, що серед членів КП(б)У одна третина завжди була українцями й це свідчить про те, що українізація вже мала свій вплив на партію. Він прямо засудив «примусову українізацію національних меншин», особливо російських робітників в українських містах[339]. Оскільки на цьому етапі не було жодних виявів «примусової українізації», це твердження могло лише свідчити, що напад Квірінга на ворога, якого не існувало, означав закодоване повідомлення про те, що він у принципі не підтримував українізацію як таку.

Звісно, ті державні службовці, що не хотіли обтяжувати себе опануванням мови, яку вони вважали сільською, розмовною, могли й не боятися, що до цього їх хтось примушуватиме під девізом виконання постанови про українізацію. Звіт щодо прогресу українізації, опублікований після закінчення перебування Квірінга в кріслі, вказує на те, що мало хто з урядовців на вищих посадах у різних державних установах серйозно сприймав вимогу вивчення української мови аж до 1926-го[340]. Це був рік після зняття Квірінга. Українізація партії постійно відставала, навіть якщо порівнювати зі скромними кроками, які робили в цьому напрямі держслужбовці.

Упродовж років урядування Квірінга українізація була найвідчутнішою у сфері культури, у якій особливу активність проявляли боротьбисти. Василь Еллан-Блакитний став головним редактором офіційного щоденного урядового видання «Вісті ВУЦВК» та заснував «Гарт» — організацію, що сприяла розвитку українських письменників пролетарського походження. Інший боротьбист, Сергій Пилипенко, був основним помічником Блакитного у «Вістях» та очолював «Плуг» — найактивнішу організацію, яка була партнером «Гарту». Пилипенко спрямував свою діяльність на підтримку майстрів слова із селян у розвитку їхніх письменницьких навичок. У 1925-му Шумський став наркомом освіти[341], тобто обійняв ту посаду, яка зробила його керівником галузей освіти та культури взагалі[342].

У квітні 1923 року вийшов новий журнал, який був очевидним свідченням тих можливостей, що їх радянський уряд готовий був надати українській культурі. «Червоний Шлях», редактором якого став Шумський[343], був українським аналогом російських «толстых журналов», довкола яких уже тривалий час оберталося інтелектуальне життя в Петрограді й Москві. Це видання було представлено публіці як журнал-платформу для культурної, соціальної та політичної дискусій. У «Червоному шляху» публікувалися нові українські письменники, що були віддані революції як єдиній надії на національне та культурне визволення українських народних мас. Зазвичай ці нові письменники були пролетаріями або селянами. А оскільки про безпросвітний і суворий канон соціалістичного реалізму тоді ще навіть не думали, ці люди мали широкі можливості для реалізації своїх талантів. Новий журнал став видимим доказом того, що співпраця з радянським режимом давала чималі шанси для розвитку української культури.

Передмова редакції до «Червоного шляху» означила спрямованість видання, визнаючи, що українська революція була й національним, і соціальним феноменом, та заявляючи, що журнал дотримуватиметься засад надання «відповідної орієнтовки» читачам в Україні, які після звільнення від колоніального статусу[344] долучилися до процесу розбудови власної національної культури[345]. Однією з основних тем, на якій акцентували та яку просували в цьому виданні, було те, що радянська Україна була більше віддана духу української революції та її традиціям, ніж націоналісти-емігранти, що «запродалися» чужому імперіалізму. Цей аргумент найрішучіше було висловлено в статті самого Шумського, у якій він нападався на «нове козацтво» націоналістів-емігрантів, звинувачуючи їх у зраді шевченківської традиції боротися водночас і з національним, і з соціальним гнобленням. Він стверджував, що українські соціалісти показали свою неспроможність у боротьбі з класовим гнобленням, усунення якого було так само життєво важливим для українських народних мас, як і національне звільнення. За словами Шумського, тільки радянська влада могла домогтися й національного, і соціального визволення мас[346]. Ця лінія аргументації була красномовним свідченням того, наскільки радикально змінився стан речей протягом п’яти років після режиму П’ятакова, коли більшовики прирівнювали українськість до контрреволюційності.

Пошук національної легітимізації

Домінування боротьбистів у справах культури, зокрема офіційна широка підтримка перспектив для культури української, змусили багатьох українських емігрантів переглянути правильність свого попереднього несприйняття радянського уряду в Україні. Попри те що реальна влада залишалася в руках росіян, нова прихильність до української справи виразно контрастувала з антиукраїнськими настроями нових національних держав — Польщі та Румунії. Поки маленьке Закарпаття жило за порівняно сприятливими законами Чехословаччини, українські школи та культурні інституції зіткнулися з великими труднощами у своїй діяльності в Польщі та Румунії. І загалом політика в державах Східно-Центральної Європи була радше спрямована на асиміляцію національних меншин, ніж на задобрювання їх[347]. Тоді як у Західній Україні конструктивна діяльність у інтересах національної справи ставала дедалі менш можливою, радянська Україна, здавалося, виявляла ознаки поступового розвитку в напрямі національної