Читати книгу - "Таємна історія"

коміри та дивився на світ збайдужілими очима. І варто теленькнути дверному дзвінку — всі хребти випростуються, оживає розмова, а бганки на одязі ніби самі собою розрівнюються.

І хоча інколи мені ці вечері видавалися стомливими та клопітними, зараз у моїх спогадах вони постають чудовими. Темна печера кімнати, склепінчаста стеля, у каміні потріскує вогонь, і наші обличчя, якісь такі світні й примарно-бліді. Полум’я збільшувало наші тіні, мерехтіло на столовому сріблі; його відображення так і кричало оранжевими спалахами в шибках, ніби зовні, в місті, горіла пожежа. Камін гудів, наче зграя птахів потрапила в клітку й тепер під стелею била крилами буревію. І я би геть не здивувався, якби довгий банкетний стіл із червоного дерева, вкритий лляною скатеркою, уставлений порцеляною та свічками, фруктами та квітами, просто зник би в чистому повітрі, наче чарівна скринька в тій казці.

Раз по раз у моїх спогадах ніби незборима підводна течія вимиває нагору одну сцену з тих вечер. Джуліан підводиться на чолі довгого стола й піднімає свій винний келих:

— За те, щоб жити вічно! — виголошує він тост.

Ми всі підводимось і цокаємося келихами, ніби солдати одного полку схрещують шаблі над столом: Генрі і Банні, Чарльз і Френсіс, Камілла і я.

— Жити вічно! — відгукуємося ми хором, здіймаючи наші фужери в унісон.

І завжди, завжди той самий тост. Жити вічно.

Зараз мені дивно, що, проводячи з ними так багато часу, я насправді так мало знав про те, що відбувалося навколо наприкінці того семестру. Фізичних ознак хоч якихось подій практично не було (решті для цього розуму не бракувало), та навіть на найменші невідповідності, що просочувалися повз їхню пильність, я охоче заплющував очі. Хочу сказати, що мені подобалося плекати в собі ілюзію, ніби зі мною поводяться абсолютно щиро та прямо, ніби ми всі друзі, секретів між нами немає, хоча насправді між нами існувало чимало таємниць, якими зі мною вони ще певний час не ділилися. Я намагався на це не зважати, хоча не помічати цього не міг. Наприклад, я був у курсі, що їхня п’ятірка інколи займалася справами (чим саме, я не знав), до участі в яких мене не запрошували, а якщо загнати їх цим фактом у глухий кут, то вони відбріхувалися, цілком буденно та переконливо, і торочили одні й ті самі відповіді. Насправді, їхня бездоганно зрежисована облуда здавалася такою вправною, такою ідеально фальшивою попри незначні розходження (незворушна байдужість двійнят проти блазнювання Банні або ж знуджене роздратування Генрі, коли він якось інакше згадував банальну послідовність подій), що я зазвичай вірив їм на слово, незважаючи на очевидність протилежного.

Звісно ж, сліди — мушу віддати їм належне, дуже незначні сліди — того, що відбувалось, у ретроспективі можна було помітити. З того, як вони інколи зникали в дуже загадковий спосіб, а кількома годинами пізніше туманно розказували про те, куди ходили. З їхніх жартиків, не зрозумілих мені: вони промовляли їх грекою або ж навіть латиною, не соромлячись того, що я розумію їхній намір приховати від мене слова. Природно, мені це ніяк не могло подобатись, але нічого бентежного чи незвичного в їхніх діях я не вбачав. Однак пізніше деякі з цих тривіальних реплік і тільки їм зрозумілих жартів набули моторошного значення. Наприклад, ближче до кінця семестру в Банні з’явилася звичка наспівувати куплети дитячої лічилочки про «фермера з долини», яка нас доводила до сказу; мене просто дратувала, та я геть не розумів несамовитого збудження, яке охоплювало решту від її виконання. Тепер же я знаю, що від тих слів, напевне, їх усіх проймав могильний холодок.

Звісно, я дещо помічав. Мабуть, перебуваючи разом із ними стільки часу, не помічати деяких речей було просто неможливо. Та це переважно всього лиш витребеньки, суперечності, здебільшого настільки дрібні, що ви б зрозуміли, чому причин для якихось підозр направду спостерігалося замало. Ну наприклад. Геть усі виявилися надзвичайно схильними до різного роду пригод: їх усіх постійно дряпали коти, ранили леза під час гоління, вони зачіпали в темряві табурети — абсолютно логічні пояснення, безумовно. Але як на людей, що ведуть малорухливий спосіб життя, надмір їхніх синців та дрібних ран не міг не впадати в очі. Вони всі постійно переймалися погодою — як на мене, дуже дивний факт, оскільки жоден із них не займався нічим, чому міг би перешкодити або зарадити хай який там стан атмосфери. А проте вони всі були одержимі прогнозами. Особливо Генрі. Головним чином він хвилювався через різкі похолодання й інколи в машині гарячково, ніби справжній морський капітан перед штормом, крутив ручку автомагнітоли, шукав покази барометра, довгострокові прогнози й усіляку таку інформацію. Новини про падіння ртутного стовпчика вганяли його в незбагненну раптову понурість. Що ж він робитиме, коли настане зима, думав я, але ще до першого снігопаду його стурбованість безслідно минулась і ніколи більше не поверталась.

Дрібнички. Пам’ятаю, одного разу за містом я прокинувся о шостій, коли всі інші спали, і спустився на кухню, що була бездоганно чистою і свіжовимитою, незайманою на вигляд, якщо не рахувати загадкового сліду ступні якогось П’ятниці без Робінзона на піщаному березі між бойлером і ґанком. Інколи я прокидався ще в пітьмі й крізь сон розумів, що десь там хтось говорить приглушеними голосами, рухається, тихо скиглить хорт і шкребеться у двері моєї спальні… Одного разу я підслухав бурмотіння двійнят про якісь простирадла.

— Дурниці, — шепотіла Камілла, і я краєм ока помітив драну постільну білизну, вимазану в болото, — ти взяв не ті. Не можна їх повертати в такому вигляді.

— То підмінимо.

— Але ж вони дізнаються. Ті, що з пральні, мають штамп. Доведеться сказати, що ми їх загубили.

І хоча та бесіда не затрималась у моїй голові надовго, мене вона спантеличила, і ще більше подивувала відмова двійнят говорити на цю тему. Ще однією дивиною стало відкриття одного дня великого мідного казана, що кипів на дальшій конфорці плити й пахтів вельми специфічним ароматом. Я підняв віко — і хмара різкого, гіркого запаху ошпарила обличчя. У казані в літрах двох чорнуватої води варилося якесь жоване листя мигдалевидної форми. «Що це, на Бога, таке?» — подумав я, спантеличений і розвеселений водночас. Та варто було поцікавитись у Френсіса, як той грубо відповів: «Це мені для ванни».

У ретроспективі це просто аналізувати. Але в той час я нічого не хотів знати, крім того, що я щасливий. І не знаю, що сказати ще: життя здавалося чарівним у ті дні, скидалося на