Читати книгу - "Війна і мир 3-4"

«Так он що таке государ! — думав Петя. — Ні, не можна мені самому подати йому прошення, це занадто сміливо!» Незважаючи на те, він і далі так само одчайдушно пробивався вперед, і з-за спин передніх йому майнув порожній простір з доріжкою простеленого червоного сукна; але в цей час натовп хитнувся назад (спереду поліцейські відштовхували тих, що насунулися занадто близько до процесії; государ проходив з палацу в Успенський собор), і Петя зненацька дістав у бік такий удар по ребрах і так його придушили, що раптом світ йому потьмарився, і він знепритомнів. Коли він прийшов до пам’яті, якась духовна особа, із жмутком сивіючого волосся ззаду, в старій синій рясі, мабуть дяк, однією рукою тримав його під пахву, другою охороняв від натовпу, що напирав з усіх боків.

— Паничика задушили! — казав дяк. — Що ж це таке!.. Легше... задушили, задушили!

Государ пройшов до Успенського собору. Натовп знову розрівнявся, і дяк вивів Петю, блідого, без дихання, до цар-пушки. Кілька чоловік пожаліли Петю і раптом увесь натовп повернувся до нього, і вже круг нього зчинилася тиснява. Ті, що стояли ближче, прислужували йому, розстібали його сюртучок, садовили на підвищення гармати й докоряли комусь, — тим, хто придушив його.

— Отак до смерті розчавити можна. Що ж це! Душогубство робити! Бачиш, сердешний, як скатерка пополотнів, — казали люди.

Петя скоро опам’ятався, краска вернулась йому в обличчя, біль пройшов, і за цю тимчасову неприємність він одержав місце на гарматі з якої сподівався побачити государя, що мав пройти назад. Петя вже не думав тепер про подачу прошення. Тільки б уже йому побачити його — і то він вважав би себе щасливим!

Під час відправи в Успенському соборі — з’єднаного молебства з нагоди приїзду государя і подячного молебства за укладення миру з турками — натовп розпросторився; з’явилися продавці квасу, пірників, маку, до якого особливо був охочий Петя, почулись їх вигукування і звичайні розмови. Одна купчиха показувала свою розірвану шаль і повідомляла, як дорого вона коштувала; друга казала, що нині всі шовкові матерії дорогі стали. Дяк, Петів рятівник, розмовляв з чиновником про те, хто і хто служить сьогодні з преосвященним. Дяк кілька разів повторював слово соборно, якого не розумів Петя. Двоє молодих міщан жартували з двірськими дівчатами, що лузали горіхи. Всі ці розмови, особливо жартики з дівчатами, які для Петі в його віці мали особливу принадність, всі ці розмови тепер не цікавили Петю; він сидів на своєму підвищенні — гарматі, так само хвилюючись від думки про государя та про свою любов до нього. Збіг почуття болю і страху, коли його зчавили, з почуттям захоплення ще більш посилив у ньому свідомість важливості цієї хвилини..

Раптом з набережної почулися гарматні постріли (це стріляли на ознаменування миру з турками), і натовп ринув до набережної — дивитися, як стріляють. Петя теж хотів бігти туди, але дяк, який узяв під своє заступництво паничика, не пустив його. Ще тривали постріли, коли з Успенського собору вибігли офіцери, генерали, камергери, потім уже не так поквапно вийшли інші, знову зняли кашкети з голів, і ті, що побігли дивитись на гармати, бігли назад. Нарешті вийшли ще четверо чоловіків у мундирах і стрічках з дверей собору. «Ура! ура!» — знову закричав натовп.

— Котрий? Котрий? — плаксивим голосом питав круг себе Петя, але ніхто не відповідав йому; всі були занадто захоплені, і Петя, вибравши одного з цих чотирьох осіб, якого ній через сльози, що виступили йому від радості на очі, не міг ясно розглядіти, зосередив на ньому весь свій захват, хоч це був не государ, закричав «ура!» несамовитим голосом і вирішив, що завтра ж, хоч би як це важко було здійснити, він буде військовим.

Натовп побіг за государем, провів його до палацу й почав розходитись. Було вже пізно, і Петя нічого не їв, і піт лив з нього градом; але він не йшов додому і разом з натовпом, що поменшав, але був ще досить великий, стояв перед палацом, під час государевого обіду, дивлячись у вікна палацу, чекаючи ще чогось і заздрячи однаково й сановникам, які під’їжджали до ганку — на обід до государя, і камер-лакеям, що прислужували за столом і мигали в вікнах.

За государевим обідом Валуєв сказав, оглянувшись у вікно:

— Народ усе ще сподівається побачити вашу величність.

Обід уже закінчився, государ підвівся, доїдаючи бісквіт, і вийшов на балкон. Народ кинувся, тягнучи з собою І Петю, до балкона.

— Ангел, батечко! Ура! Отець!.. — кричав народ і з ним Петя, і знову жінки і деякі слабкіші чоловіки, а серед них і Петя, заплакали від щастя. Досить великий шматок бісквіта, якого тримав у руці государ, відломившись, упав на поручні балкона, з поручнів на землю. Кучер у чумарці, який стояв найближче за всіх, кинувся до цього шматочка бісквіта і схопив його. Деякі з натовпу кинулись до кучера. Помітивши це, государ сказав подати собі тарілку з бісквітами і став кидати бісквіти з балкона. Петьові очі налилися кров’ю, небезпека бути розчавленим ще більше збуджувала його, він кинувся на бісквіти. Він не знав нащо, але треба було взяти один бісквіт із царевих рук, і треба було не піддатися. Він кинувся і збив з ніг стареньку, що ловила бісквіт. Але старенька не вважала себе за переможену, хоч і лежала на землі (старенька ловила бісквіти й не попадала руками). Петя коліном відбив її руку, схопив бісквіт і, наче боячись спізнитися, знову закричав «ура!» вже охриплим голосом.

Государ пішов, і по цьому більша частина людей почала розходитись.

— От я казав, що ще почекати — так і вийшло, — з різних боків радісно говорили в народі.

Хоч який щасливий був Петя, але йому все ж сумно було йти додому і знати, що вся насолода цього дня кінчилася. З Кремля Петя пішов не додому, а до свого товариша Оболенського, якому було п’ятнадцять років і який теж вступав до полку. Повернувшись додому, він рішуче і твердо заявив, що коли його не пустять, то він утече. І другого дня, хоч і не зовсім ще здавшись, граф Ілля Андрійович поїхав дізнаватися, як би влаштувати Петю куди-небудь якнайбезпечніше.

XXII

15 числа, вранці, на третій день після цього, біля Слободського палацу стояла незчисленна кількість екіпажів.

Зали були повні. В першій були дворяни в