Читати книгу - "Ініціація"

простою своєю присутністю. Повернуся зі Штатів, відшукаю таких людей».

Валентина дивиться на мене, питає раптом:

— А ти додзвонилася до неї? Про хлопця того розпитала?

— Ні, — відповідаю, наче тепер моя черга кидатися тим коротким «ні» на всі жінчині питання.

Вона заспокоює мене: тихими словами, гарячим чаєм зі звичайним хрустким печивом. Розмірковує про те, що серйозні розмови не варто довіряти телефонам.

— За тиждень Діна повернеться зі Штатів, зустрінетесь, і попитаєш, — каже. — Зараз її смикати нема сенсу. Певно, метушиться перед поїздкою, збирається.

— Коли вона відлітає?

— Даринка говорила, що сьогодні. Пізно ввечері.

Плани міняються. Підхоплююся, язик меле, що не зупинити:

— Засиділась у вас, забула про роботу. Мені ж доручили по Державному реєстру перевірити власника однієї квартири на Подолі. Ще сьогодні все маю з’ясувати.

— Хто доручив?

— Наша спільнота. Ми з корупцією боремося, — брешу відважно, бо з телевізора знаю: такі є. Значить, і я могла б серед них бути. Та краще не заглиблюватися в деталі.

Прощаюся з привітною господинею поспіхом, без «дякую, смачно». Біжу до дверей.

— Ромо-Розо! — гукає Валентина мені вслід. Ім’я звучить азартно дзвінко — аж вітер. Усміхаюся, озираюся до балакучої доброї жінки.

— А ти чого приходила, дитино? — питає, і мені раптом відчайдушно сильно не хочеться брехати їй.

— Погрітися, — признаюся.

— Іще приходь…

Їду на Печерськ із нахабним планом зруйнувати всі кордони, обнулити всіх охоронців, прорватися в резервацію, де на двадцять п’ятому поверсі мало б битися серце Діни, а в голові досі звучать слова балакучої жінки з Нивок. «Іще приходь», — сказала. І не зачинила за мною дверей.

— Вона ж не дівчинка вже давно, а така легковажна, — бурмочу розчулено.

Реальність нагадує:

— А хто брехав Валентині про участь у боях із корупцією?

— І не брехала! — знай товчу. — Дійсно, є сенс поритися в Державному реєстрі. Дізнаюся ім’я нового власника квартир по Хорива, зв’яжуся з ним, дізнаюся щось про Германа. Новий власник має знати, що сталося з Германом! Герман приведе до Блека, якщо до Діни не достукаюсь…

Висотка на Печерську підготувалася до візитів чужинців, як до татарської навали: камерами стеження зайняла оборону по колу, поставила дужих чоловіків біля шлагбаумів. Реальність радить: на жалість тисни, на жалість.

— Діна… Вона тут живе, на двадцять п’ятому. Благаю, пропустіть до неї. Вона сьогодні відлітає до Штатів. Якщо не побачу її, лишуся без ліків! У неї мої ліки! Дуже дорогі! — спочатку хотіла збрехати, що ліки для мами, та перелякалася, що зурочу, вирішила на себе валити. — Благаю. Тільки ліки заберу, — пробивала охоронців на співчуття, а вони щось не дуже велися.

— Дзвоніть їй! — в один голос.

— Хлопці, ось! — показувала їм свій мобільний. — Не відповідає! Не вірите? Спробуйте самі!

— У нас інша робота!

— От же ви — суки! — само вихопилося. Їй-богу!

І кінець комунікаціям! Охоронці демонстративно повернулися до мене спинами: стояли, балабонили поміж себе про тачку, яка видає сотню за п’ять секунд…

— А щоб вас ніхто ніколи не полюбив! — кричу в спини. Спочатку хотіла вигукнути: «Щоб вам ніхто не приніс пігулку, від якої залежить ваше життя». Та свідомість підкорегувала на більш вагоме.

— Забирайся, бо поліцію викличемо! — Охоронці психують, сіпаються.

Нащо мені поліція? Іду геть. Маршрут спонтанний, безглуздий — до лаври, лаврою до джерел Антонія і Феодосія, від них спущуся до Дніпра, до води, наче я і не людина зовсім і навіть не білий вітрильник «Рома-Роза» — некерований порожній човник, який знесе течією.

Вечір лізе під шкіру не прохолодою — прикрощами. На лаврському подвір’ї вічно неситі голуби в прямій атаці нападають на полишений кимось кусень хліба, фатально програють феєричним стратегам — горобцям, що підлітають несподівано, нізвідки, прориваються до хліба на бриючому, прямо поміж голубів, вихоплюють здобич, зникають приголомшливо швидко.

— А ви на що сподівалися? — кидаю дурним голубам не хліб — слово. Іду з лаврського двору до отвору, за яким дніпровськими схилами можна спуститися до джерел.

— Ромо-Розо!

Що? Зупиняюсь, боюся обернутися. Мені ж просто почулося? То вітер, глюки, нерви… Завмираю. Ворухнутися несила, та чую кроки. Ближче, ближче. І так страшно: наче померти і не побачити, хто тебе вбив. Озираюся рвучко — Блек уже поряд, за метр. Зупиняється, дивиться на мене так, як небайдужий поціновувач дивився б на Мону Лізу.

— Ти… впав із неба? — шепочу.

— Ішов за тобою.

— Ішов?.. — перепитую спантеличено.

— Від Діниного дому.

— Ти був у Діни?

— Допомагав їй зібратися, проводив до аеропорту, а вже на летовищі Діна згадала, що не вимкнула комп.

— Ти повернувся до Діниної квартири, вимкнув комп, вийшов і побачив мене?

— Ти така грізна. — Блек усміхається, а мені лиш одне: він ішов за мною. За мною.

— Чому не наздогнав мене ще там, біля Діниного дому?

— Хотів дізнатися…

— Що?

— Чи підеш туди, куди я вів тебе подумки.

Замовкаю. Дивлюся на мужчину, який став моїм світом. Його слова до біса дивні, і хоч я сама така — непересічна, неординарна і самобутня, — не розумію тих слів, і то так пригнічує, наче невидимий зв’язок наш руйнується прямо на очах.

— І куди ти вів мене подумки? Сюди?

Блек змахує рукою, показуючи в бік Дніпра, помічаю джутовий ланцюжок на його зап’ястку: якір хитається. Дивлюся на ланцюжок, чую голос Блека:

— Чому ти не називаєш мене Богданом, Ромо-Розо? За ці дні впевнилася в тому, що Бога нема?..

Він дивиться в душу. Не хочу відповідати! Не зараз. Щира відповідь можлива лише в фіналі довгого розбурханого одкровення, де будуть згадані усі: і мама з татом, і Ромка з ротвейлерами, і мої колишні, навіть файний данський хлопець Нілс, і Валентина з волонтерами, і гроші, якими відкуповувалася від походів до поранених воїнів, і мої амбітні плани, і дід Реформаторський, і Улька зі своїм хтивим бойфрендом Тимуром, і весь білий світ, і мир, і війна…

— Що там? — дивлюся в бік Дніпра. — Чому ти вів мене туди?

Не відповідає. Бере за руку: його долоня тепла і трохи волога, ніби Блек хвилюється. Веде до джерел, повз них виходимо до підніжжя дніпровських круч, і хоч Дніпро — ось він, поряд, та недосяжний: щоби до нього дістатися, слід перетнути Набережне шосе, а ним мчать сотні автівок, а позаяк зараз вечір, темно і похмуро, їхній потік перетворюється на нездоланну вогняну ріку. Ми ж не намагатимемося її здолати, правда ж? Пішохідний перехід неподалік.

— Пішохідний перехід неподалік, — вимовляю.

Блек лише міцніше стискає мою руку, першим ступає на проїжджу частину шосе, веде непевну вертикаль у суцільній автомобільній горизонталі: крок, другий… Шаленію від