Читати книгу - "Сіль для моря, або Білий Кит"

ніколи не розмовляли про Сашка. Це було табу.

— Набридло — що? — розсіяно перепитала Маринка. Вона саме обирала, який смайлик додати в кінці: поцілуночок чи краще підморгування?

— Ти ж знаєш, тобі з ним нічого не світить, — обережно почала сестра.

Маринка схопилася:

— Ти нічого не знаєш! Повчати мене надумала? — звела вона брови. Її тиха аморфна Юля надумала бунтувати? Оце вже новина!

— Сашко несерйозний. — Дівчина не відводила погляду. — Він бачить, що тобі не байдужий. Грає твоїми почуттями і більше нічого.

— Та що ти розумієш? — Очі сестри підступно заблищали. Юля казала те, про що вона й сама знала. Сашко справді тільки жартував і сміявся, жодного разу навіть не провів додому. Навіть тоді, коли здавалося, що він от-от зробить перший крок, — відступав на два назад. Рудий не давав до себе підступитися, але вона все одно вірила, що зможе привернути його до себе. Він їй подобався з першого класу: дотепний, яскравий, веселий, завжди в центрі уваги. Хотілося весь час просто бути поруч із ним. Коли симпатія переросла в кохання? Перше, справжнє… Його компанії було замало, хотілося прогулянок удвох, щирої розмови на березі моря. Тридив, захід сонця — романтика. От чого йому бракувало? Вона ж не страшна. Тільки поклич… Йому точно не було зовсім байдуже. Принаймні ця думка давала бодай якусь надію. Повинна бути причина. Нерішучість чи щось іще… І Юля це мала знати! Навіщо було казати вголос? Хотіла зробити боляче? Їй? За що? Але замість того, щоб сказати це, дівчина випалила:

— Хіба ти кохала коли-небудь?

— Ні, але я… — Юля вже пошкодувала, що зачепила болючу тему.

— Отож і мовчи, — крізь зуби видихнула Маринка. — А я зроблю все, щоб бути з ним. Ясно? І взагалі, ти моя сестра, ти повинна мене підтримувати. Ти зі мною, чи як?

— З тобою, — кивнула Юля. — Вибач, я не хотіла…

— Ну, все, проїхали, не кисни. — Настрій у Маринки змінювався миттєво. Вона вже усміхалася, а подумки уявляла прогулянку із Сашком. — Зараз вийдемо, провітримося, все ж класно!

— Класно, — луною повторила сестра й усміхнулася. У неї це виходило вже майже природно.

Близнючки переодягнулися й вийшли з дому. Від розпеченого повітря тонка тканина суконок миттю прилипла до шкіри. Голова стала важка, а в горлі утворилася пустеля. В обідню спеку під сонцем гуляли тільки самогубці. Добре, що Дан жив у сусідньому будинку — дорогу перейти. Дівчата пропустили повз себе родину відпочивальників із яскраво-жовтим надувним човном і розуміюче перезирнулися: море не рятувало, досмажуючи тіла до стану ракоподібних. Недарма власники магазинів отримували шалений прибуток на засобах після засмаги, ну і на кефірі зі сметаною, бо засобів на всіх завжди бракувало. Двійнята зайшли через хвіртку, замкнувши її за собою. Двері до хати були відчинені.

— Є тут хто живий? — Маринка зайшла до середини й кивнула головою сестрі. В коридорі панувала рятівна прохолода — кондиціонер працював на повну потужність.

— Заходьте! — вигукнув Данило із середини будинку.

Дівчата пройшли до кімнати, де вже сидів Сашко в білій майці і яскраво-помаранчевих шортах.

— О, привіт, дівчата! — Рудий навіть не повернув голови. Він сидів, втупившись в екран телевізора, стискаючи в руках джойстик. На екрані билися монстри, вкриті слизом і шпичаками. Удари та крики приглушала гучна музика з колонок. Дан відбивав такт ногою, сидячи за комп’ютером.

— Ось тобі! І ще! І ще! Ху-у-ух, виграв! — Хлопець відсалютував телевізору джойстиком і обернувся. — Ну що, як справи?

— Та нормально. На вулиці справжнє пекло, а у вас тут такий оазис, м-м-м. — Маринка миттю забула про спрагу і спеку і світилася від щастя. Вона підійшла до рудого і грайливо запропонувала:

— Може, мене грати навчиш?

— Нє, — ліниво відповів Сашко, вимикаючи гру. Від телевізора вже боліли очі. — Це не бабська гра. Скажи, Даніссімо?

— Ага, Марин, тобі там нічого робити, — розсміявся друг, не відриваючись від екрана монітора. Він був без футболки, лише в подертих на колінах джинсах. Його пальці швидко стукотіли по клавіатурі.

— Дуже мені воно треба! — Дівчина стиснула кулаки, але одразу розтиснула їх, весело усміхаючись. Вона підійшла до комп’ютера й поклала руку на спинку стільця, за яким сидів хлопець. — Дане, а ти що робиш?

— Та ось, нашій жирній відос вантажив. Прикольно вий­шло! Дивись, я ефектів додав і музон епічний наклав. — Він розгорнув відео на весь екран.

— Круто! — захоплено кивнула Маринка. Лізу, яка плазувала в багні, їй було аніскілечки не шкода. Дурепа й боягузка, вона заслуговувала на те, щоб із неї сміялися.

— Шкода, у неї друзі приховані. Цікаво все-таки, хто відос побачив. — Дан розглядав приховану сторінку. — О, а це що таке? Вона мене заблокувала! Ну коза!

— Дай мені! — Сашко підхопився з дивана й посунув друга вбік. Він швидко зайшов у мережу під власним паролем і запитав. — Як там її тепер?

— Лілі, — зареготав Дан.

— Як ти її завжди знаходиш? — рудий звів догори брови.

— По айпішці[7], — гордо скинув підборіддя хлопець. — У брата на компі знайшов програмку: вона вираховує, хто звідки сидить. Я забиваю її айпі, і мені вона одразу показує її профіль у мережі.

— Ну ти даєш! — Сашко стукав по клавішах. — Так, є така. Ага, мене теж блоканула. Ну блі-і-ін… І що тепер? Такий прикол нам обламала, зараза!

До розчарованого хлопця підійшла Маринка. Вона поклала руку йому на плечі і зробила кілька масажних рухів, промовивши лагідним тоном:

— Ну… Сторінку і зламати можна…

Рудий підскочив на стільці:

— Та ти геній, Маринко! Це круто! Я тут бачив одну групу, вони якраз цим займаються. Напишу ім. Злазь! — він зіштовх­нув геть зі стільця Дана й став швидко їм строчити на клавіатурі.

— Чуєш, а ти чого така бліда? — Підійшов до Юлі Дан. — Може, голодна? У нас там печиво є. Мама прислала цілу купу. Італійське, шоколадне! Хочеш? Ти не стидайся, кажи, я хлопець щедрий! — він широко усміхнувся.

— Та все з нею добре, — відмахнулася Маринка. Зайва увага до близнючки дратувала її. Ще зараз і Сашко долучиться. Вона обернулася до сестри із запитальним поглядом.

— Так, усе добре, — Юля кивнула близнючці, усміхнулася й підійшла до хлопців. У животі сильно крутило, а в горлі пекло. Від голоду починала боліти голова. Від думки про печиво вона ледь не втратила свідомість. Вона ніби наяву відчула смак шоколаду на язику й солодкий запах. Дівчина присіла на сусідній стілець. Як же вона себе ненавиділа! Нікчема! Нічим не краща за жирну!

— Юлько, ближче сідай! — Марина махнула їй рукою і знову обернулась до монітора. Так вона могла стояти поруч із Сашком. Від цього в неї порожевіли щоки й блищали очі. Нехай би це тривало якомога довше!

Близнючка кивнула. Бути поруч, бути такою ж веселою, вдавати, що все чудово. Стиснути зуби й усміхатися. Ну ж бо, візьми себе в руки й продовжуй гру у своє чудове цу­керно-зефірне життя. Дан саме приніс печиво і трусив ­перед нею відкритою пачкою. Дівчина видихнула й похитала головою:

—