Читати книгу - "Черево Парижа"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Флоран говорив усе тихіше, і веселе шкварчання сала в чавуні приглушило його розповідь. Проте Ліза розчула останні слова дівера, і її злякав вираз невблаганної ненависті, що з’явився на його обличчі. Вона подумала, що цей чоловік нещирий і тільки про людське око вдає з себе лагідного.
Однак глухий тон Флорана дуже сподобався Поліні. Дівчинка сидіти не могла на його коліні, захоплена розповіддю.
— А чоловік? Що ж він? — пошепки допитувалась вона.
Флоран, глянувши на дівчатко,опам’ятався, і знову на його обличчі з’явилася сумна посмішка.
— Чоловік,— відповів він,— був незадоволений своїм життям на острові. В нього була одна думка: втекти, перепливти море, дістатися до берега, що невиразно білів на обрії в ясну погоду. Та зробити це було не так легко. Насамперед треба було збудувати пліт. Але через те що інші в’язні вже колись тікали, на острові вирубали всі дерева, щоб ніде було взяти лісу. Острів був такий голий, випалений сонцем, що перебування на ньому ставало з кожним днем небезпечнішим і страшнішим. Тут чоловікові і двом його товаришам спало на думку використати те дерево, з якого були побудовані їхні намети. І от якось увечері вони відпливли на кількох гниленьких деревинах, зв’язаних сухим гіллям. Вітер гнав їх до берега. На самому світанку їхній пліт ударився ,об мілину так сильно, що деревини розпались, і їх понесли хвилі. Троє нещасних ледве не залишились у піску: він доходив їм до пояса, а один занурився в нього по саме підборіддя, так що товаришам довелося витягати його. Нарешті їм пощастило дістатися до скелі, де ледве вистачало місця, щоб сісти втрьох. Коли зійшло сонце, вони побачили перед.собою берег — низку скель, що закривали частину обрію. Двоє втікачів, що вміли плавати, вирішили дістатися до тих скель. Вони .воліли краще потонути негайно, ніж повільно вмирати з голоду на самотньому рифі. Ці двоє обіцяли товаришеві повернутися за ним, якщо їм пощастить допливти до берега й дістати там човен.
— А, тепер я знаю! — вигукнула Полінка, весело плескаючи в долоні.— Оце і є казка про пана, якого з’їли звірі!
— Їм пощастило дістатися до берега,— розповідав далі Флоран,— але він виявився безлюдним, і вони розшукали човен аж на четвертий день... Коли втікачі повернулись до рифу, то побачили, що їхній товариш лежить на спині з об’їденими руками й ногами, з обгризеним лицем; краби кишіли в животі мерця, і шкіра на ньому підіймалась, наче передсмертний хрип ще стрясав цей напівзнищений, але свіжий труп.
Шепіт огиди вихопився в Лізи й Огюстіни. Леон,; готуючи кишки для кров’яної ковбаси, скорчив гримасу. Кеню покинув роботу й глянув на Огюста,— того занудило. Тільки мала Полінка сміялась. Живіт, повний ситих крабів, якоюсь дивною примарою ввижався серед цієї кухні, домішуючи підозрілі запахи до аромату сала з цибулею.
— Дайте мені кров! — крикнув Кеню, що не стежив за розповіддю.
Огюст приніс обидва глеки й почав поволі, тонкими червоненькими цівками лити кров у чавун, тоді як Кеню щосили розмішував вариво, що швидко загусало на вогні. Коли глеки спорожніли, господар, висуваючи одну за одною шухлядки над плитою, почав пучкою брати звідти прянощі. Особливо багато він поклав перцю.
— Вони залишили небіжчика там, правда? — спитала Ліза.— А потім щасливо повернулись?
Як пливли назад,— відповів Флоран,— вітер перемінився і відніс їх у відкрите море. Хвиля вирвала у них одне весло, і при кожному пориві вітру вода так несамовито заливала човен, що втікачі насилу встигали виплескувати її руками. Вони таким чином боролися з хвилями біля самого берега: шквал відносив човен далеко в море, а морський приплив знову прибивав його назад. Утікачі поїли все, що мали; в них не залишилося й крихти. Це тривало три дні.
— Три дні! — скрикнула приголомшена ковбасниця.— Три дні не ївши!
— Так, три дні не ївдіи. Коли східним, вітром прибило їх нарешті до землі, один з них був такий знеможений, що цілий ранок пролежав на піску. Товариш марно намагався примусити його хоч трохи пожувати листя. Ввечері він помер.
Тут Огюстіна хихикнула; потім, засоромившися свого сміху і не бажаючи, щоб її прийняли за безсердечну, пробелькотіла:
— Та ні, ні, я не тому. Мене насмішив Мутон... Гляньте, мадам, на Мутона.
Ліза теж засміялась. Мутон, у якого під носом стояло блюдо з фаршем, мабуть, відчув нехіть ї огиду до цієї купи м’яса. Він підвівся й почав жваво шкрябати лапою стіл, наче хотів зарити блюдо так, як коти завжди закопують свій послід. Потім повернувся до блюда спиною, ліг на бік, потягнувся, примруживши очі й відкинувши в блаженній знемозі голову. Тоді всі почали вихваляти Мутона, запевняючи, що він ніколи не краде і що можна залишати його біля м’яса. Поліна незв’язно розповіла, як він облизує після обіду її пальчики й личко, але не кусається.
Однак Ліза знов повела мову про те, чи можна прожити три дні не ївши. Це ж неймовірно!
— Ні,— сказала вона,— я цьому не вірю... А втім, нікому й не доводилось голодувати по три дні. Коли кажуть: «Він умирає з голоду»,— то це так тільки кажуть. Голодні все-таки щось їдять... Зовсім не мають чого їсти тільки покинуті остаточно, пропащі люди...
Ліза, мабуть, хотіла ще додати «злочинці», але втрималася, глянувши на Флорана. Презирлива зморшка біля губів та її ясний погляд прямо говорили, що тільки мерзотники могли так занепасти,, щоб вмирати з голоду. Людина, що може три дні не їсти, була в її очах істотою просто небезпечною, бо люди порядні ніколи не бувають у такому становищі.
Флоран мало не вмлівав тепер від задухи. Плита, куди Леон підкинув кілька лопаток кам’яного вугілля, сопіла навпроти нього, немов підпилий співак, що розімлів на сонечку. Задуха в кухні посилювалась. Огюст, який взявся доглядати чавуни з смальцем, обливався потом, а Кеню рукавом витирав чоло, дожидаючи, поки кров стане досить рідкою. Усіма оволоділа сита сонливість; у повітрі віяло пересиченням.
— Коли чоловік поховав товариша, закопавши його в пісок,— повільно продовжував розповідати Флоран,— він пішов, сам не знаючи, куди йти. Голландська Гвіана, де він опинився,— це
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Черево Парижа», після закриття браузера.