Читати книгу - "Після тебе"

Він не знав про неї. Він колись давно зустрічався з її матір’ю, ще в університеті. Але вона вирішила не казати йому про дитину. У нього дочка, і вона мене знайшла. Вона дуже хоче з вами познайомитися. Їй шістнадцять років. Її звати Лілі.

— Лілі?

— Так. Я говорила з її матір’ю. Думаю, що все це правда. Прізвище матері Міллер. Таня Міллер.

— Я… я не пам’ятаю такої дівчини. Але у Вілла було до чорта жінок…

Ще одна довга пауза, після якої знов почувся його голос — він дещо затинався.

— У Вілла… дочка?

— Так, ваша онука.

— І ви… ви правда думаєте, що вона його дочка?

— Я говорила з її матір’ю, чула її історію — тому так, я дійсно думаю, що вона його дочка.

— О… о Господи…

Я чула чийсь голос удалині: «Стівене! Стівене! Все добре?»

Ще тиша.

— Містере Трейнор?

— Вибачте. Просто… я трохи…

Я приклала руку до голови.

— Це страшенний шок, я знаю. Вибачте мені. Я просто не знала, як це краще сказати. Я не хотіла без попередження просто так приїздити до вас додому, якщо…

— Ні, ні, не вибачайтеся. Це ж хороші новини. Просто надзвичайні новини. Онука.

«Що тут відбувається? Чому ти сидиш на підлозі?» — жіночий голос у слухавці звучав занепокоєно.

Я чула, як він спробував затулити слухавку рукою.

— Усе добре, рідна. Я… я поясню тобі все за хвилину. — Потім ще якісь нерозбірливі слова, а тоді знову до мене: — Луїзо…

— Так?

— А ви точно впевнені? Бо це ж…

— Я впевнена настільки, наскільки це можливо, містере Трейнор. Я б з радістю розповіла вам більше. Їй шістнадцять, вона дихає життям, і вона… вона дійсно хоче дізнатися більше про родину, якої не знала.

— Господи… Господи Боже… Луїзо…

— Так, я тут.

Він знову заговорив, і мої очі застелили сльози.

— Як мені з нею зустрітися? Як нам зустрітися з… Лілі?

Ми приїхали наступної суботи. Лілі не хотіла їхати сама, але не говорила цього — просто сказала, що краще буде, якщо я сама все поясню містерові Трейнору, бо «старші краще порозуміються».

Поки ми їхали, у машині панувала тиша. Мені було майже фізично зле від самої тільки думки, що знов доведеться зайти в будинок Трейнорів — але пояснити це своїй пасажирці я не могла. Лілі теж мовчала.

«Він повірив тобі?»

Так, сказала я їй. Думаю, що повірив. Хоча з її боку було б розумно зробити ДНК-тест, щоб усіх остаточно переконати.

«Він сам попросив зі мною зустрітися чи це ти запропонувала?»

Цього я вже не пам’ятала. Уся наша розмова залишилась у моїй пам’яті дивним гудінням.

«А що, як я не така, як він думає?»

Навряд чи він щось думав. Він узагалі й не знав, що в нього є онуки.

Лілі приїхала до мене в п’ятницю ввечері, хоч я й чекала на неї лише в суботу вранці. Вона пояснила, що серйозно посварилася з мамою, а Виродок Френсіс ще й заявив, що їй не завадило б подорослішати. Тут вона пирхнула: «І це каже людина, якій здається нормальним мати цілу кімнату з іграшковою залізницею».

Я ж сказала їй, що рада її в себе бачити за таких умов: 1) я отримаю підтвердження того, що її матір завжди знає, де дочка; 2) вона не питиме і 3) вона не куритиме в мене вдома. Тому, поки я була у ванній, вона сходила в магазин до Саміра і теревенила з ним досить довго, щоб викурити дві цигарки, — я не бачила сенсу її сварити за це. Майже двадцять хвилин Таня Готон-Міллер жалілася мені на своє життя по телефону та разів із чотири сказала за сорок вісім годин відправити Лілі додому. Розмову вдалося закінчити тільки коли на фоні почали волати діти. Я слухала, як Лілі гримить речами на моїй кухні, щось готуючи під музику, якої я не розуміла — від тієї какофонії в мене всі меблі у вітальні трусилися.

«Ну от, Вілле, — сказала я йому подумки. — Якщо ти дійсно хотів, щоб я почала нове життя, то тобі це вдалося».

Коли наступного ранку я зайшла у вільну кімнату, щоб розбудити Лілі, вона вже прокинулась і курила у відчинене вікно, обіймаючи свої коліна. Навколо ліжка була розкидана ціла купа одягу, наче вона вже встигла приміряти десятки речей, але жодна її не вдовольнила.

Вона глянула на мене: «Тільки спробуй щось сказати». А я раптом згадала Вілла, що сидів у своєму візку коло вікна з очима, повними гніву та болю. Якусь мить я не могла вдихнути.

— За півгодини виходимо, — сказала я.

Близько одинадцятої ми вже під’їжджали до містечка. Стояло літо, і вузькі вулиці Стортфолда були повні туристів, які блукали, наче зграї яскравих нелетючих пташок, тримаючи свої путівники та морозиво. Усюди їх оточували кав’ярні та сезонні крамниці з календарями й підстаканниками із зображеннями замку, які після повернення додому зазвичай просто складають у шухляди й більше ніколи не дістають. Я повільно проїжджала повз замок — тут простяглася довга черга екскурсійних автобусів. Дивно, але туристи, здавалось, одягались абсолютно однаково щороку: ті самі дощовики, куртки з капюшонами та капелюхи від сонця. Цього року замку виповнювалося п’ятсот років, і всюди, куди могло впасти око, були розвішані плакати з тематичними подіями: народні танці моріс, вечірки зі смаженим кабаном, народні гулянки…

Я під’їхала до головного фасаду будинку — добре, що мені не треба буде бачити той флігель, де ми з Віллом провели так багато часу. Заглушила двигун, і ми якийсь час сиділи та слухали, як він затихає.

Лілі відгризла собі майже всі нігті.

— Ти як?

Вона смикнула плечима.

— Ну то ходімо всередину.

Вона потупила погляд.

— А якщо я йому не сподобаюсь?

— Чого б це?

— Бо я нікому не подобаюсь, я знаю.

— Думаю, це не так.

— Нікому в школі я не подобаюсь. Мої батьки не можуть дочекатися, щоб позбутися мене. — Вона особливо жорстоко вгризлась у ніготь на великому пальці. — Хіба нормальна мати може дозволити своїй дитині жити в страшній старій квартирі бозна з ким?

Я глибоко вдихнула.

— Містер Трейнор хороша людина. Я б тебе сюди не привезла, якби не була переконана, що все пройде добре.

— А можна, ми відразу підемо, якщо я